Сунички

       Прихід  літа  у  багатьох  містян  завжди  асоціюється  з  теплом,  щорічною  відпусткою  і  відпочинком  та  на  селі  цей  час  знаменується  розпалом  польових  робот  і  тільки  діти,  порівняно  молодшого  шкільного  віку,  правда,  під  пильним  оком  старших  братів  та  сестер,  мають  достатньо  вільного  часу,  щоб,  при  нагоді,  поспати  до  полудня,  а  потім,  попоївши,  займатись  своїми  дитячими  справами,  такими,  як  гра  з  м’ячем,  стрибки  зі  скакалкою,  хованки  і  всі  інші  цікаві  забавки,  які  здатний  вигадати  не  засмічений  
дорослими  проблемами  дитячий  розум.
     І  мене  сьогоднішній,  перший  літній  день,  мимовільно  повернув  у  таке  вже  нині  далеке  моє  босоноге  дитинство.  А  поштовхом  до  цього  стали  маленькі  білі  квіточки  садових  суниць,  що  розсипом  розбіглись  поміж  зеленої  травички  та  польових  квітів.
     Зі  щирою  усмішкою  пригадалась  улоговинка  посеред  колгоспного  поля,  розміром,  десь,  метрів  50  на  30,  на  котрій  росли  декілька  молодих  беріз,  осик  та  лозових  кущів,  а  поміж  ними  у  траві  малесенькі  лісові  сунички.
     Поле  те  було  через  дорогу,  відразу  за  хутірським  вигоном  і  ми,  зграйка  хутірських  дітлахів,  кожного  літа  протоптували  до  тієї  улоговинки  криву  стежинку  і  скільки  ж  було  тієї  радості,  коли  вдавалось,  чуть  не  на  колінах,  назбирувати  цілісіньку  жменьку  запашних  суничок.
     Садові  суниці  біля  двору  тоді  не  саджали,  певно,  батьки  економили  кожен  метр  орної  землі,  якої  для  великих  сільських  родин  просто  не  вистачало,  бо,  за  тогочасними  нормативними  законами,  на  сім’ю  виділяли  45  соток  землі.  Нерідко  це  ставало  приводом  до  сусідських  сварок,  коли  мимохідь  доорювались  одна  чи  дві  борозни.  
     Люди  викручувались,  хитрували,  як  могли.  Знаходили  невеличкі  клапті  землі,  котрі  не  оброблялись  колгоспами  і  захоплювали  їх  собі.  Ці  земельні  ділянки  так  і  називались  -  захвати,  хоча,  це  була  вимушеність  для  виживання  і,  роблячи  чималий  крок  у  минуле,  я,  з  кривою  усмішкою  на  вустах,  дивлюсь  на  нинішній  державно-земельний  грабунком,  на  абсолютну  невизначеність  майбутнього  наших  сіл,  де,  за  нововведеними  законами,  селяни,  які  у  своїй  власності  будуть  мати  більше  ніж  50  соток  землі,  платитимусь  за  неї  у  державну  казну  великі  податки  і  на  ум  нічого  не  приходить,  як  от  Євген  Гребінка:"  Гай-гай,  які  ж  шолопаї!"

01.06.21
світлина  автора:  Валентина  Ланевич

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2021
автор: Валентина Ланевич