Нас зжерли ці стоокі бетонні монстри,
ці хижаки,
ці штучні динозаври
з артеріями електричних дротів,
які живлять усі життєво важливі органи,
залози, придатки,
це серце, що стрибає знизу догори.
З нервами, по яких тече інтернет і
зв'язує нас з крихітними мозочками;
з технологіями, які приваблють нас більше
за вітер.
Тепер і померти годиться
не у битві за самицю чи територію,
не на полюванні на харч,
не у напрузі м'язів, зорюючи землю.
Це ганебно.
Помирати треба тут, всередині,
у комфортних шлунках велетів.
Після роботи чимдуж спішимо
повернутись у їхні черева.
Як метелики,
летимо на вечірнє світло їхніх зіниць
і щиро віримо, що воно зігріває краще,
ніж сонце.
Розглядаємо світ через прозорі скельця,
бо обманюємось,
що через них відчуття
справжності дощу
не втрачається.
Ховаємось за крихкістю
металевих і дерев'яних заслінок –
цих молочних зубів,
бо думаємо, що вони захищають краще,
ніж небо.
Ці хижаки згуртовані і плодючі.
Паразитуємо в їхніх тілах.
Називаємо домом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915258
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2021
автор: Сніг_на_голову