(бувальщина)
Трапилось це позаминулого травня, коли несподівано рівень води у Хаджибейському лимані піднявся до критичної відмітки. Захисна дамба могла не витримати тиску, і тоді під загрозою затоплення опинялась і без того багатостраждальна Пересип.
Предки передбачили можливість скидання зайвої води у відвідний канал, але їх менш розумні нащадки за три десятиліття розбудови незалежної держави розтягнули все обладнання шлюзової станції, до якого тільки вдалось дотягнутись (напевне, якраз на цю саму розбудову).
Отож тепер муніципальна влада видала розпорядження терміново обстежити шлюзову станцію, вияснити, що ще і в якому стані залишилось в підводній (недоступній для злодіїв) її частині, а затим привести все в належний вигляд.
Роботи з обстеження для водолазів - на кілька годин, грошей ще менше, але справа на контролі у «верхів», тож мушу їхати з пересувною водолазною станцією «для максимально ефективного керівництва».
За якусь годину ми на місці. Будівля станції - чотирикутна цегляна коробка із завареними бляхою вікнами. Світло проникає всередину тільки через відкриті двері. Самих шлюзових камер три, обстежити треба дві з них. Кожна розміром в плані два на два з половиною метри (розмір, кажуть жінки, має значення, тож прошу запам’ятати). Глибина камери шість метрів, з них три з половиною – вода. В одному з кутів в стінку вбетоновано скоб-трап – дуги з арматури, щоб можна було спуститись.
Саме ним зараз скористався водолаз Сашко, занурив ліхтарик у воду, переконався, що вона застояна, і видимість не перевищує десяти сантиметрів, тобто працювати доведеться навпомацки. Віддав мені ліхтарик, зняв рукавиці, взяв металевий щуп і пірнув.
Користаюсь світлом і часом, щоб роздивитись камеру краще і – о, жах! – в діагональному від скоб-трапа кутку на поверхні води помічаю трикутну зміїну голівку. Сумніву нема – гадюка!
У голові – обмежена (розмірами черепної коробки) ядерна війна. Пробую заспокоїтись і систематизувати інформацію. По-перше, треба вилаяти себе, що не помітив гадину раніше, ніж пірнув водолаз, бо тепер попередити його про небезпеку немає жодної можливості. Це, власне, друге, за що треба каратись - водолаз пішов під воду без телефонного зв’язку. Звичайна практика при роботах на малій глибині, але зараз випадок неординарний. Ні, з гадюками і іншими рептиліями водолази у наших заболочених і порослих очеретом причорноморських водоймах зустрічаються часто, і не пригадаю, щоб такі зустрічі мали фатальні наслідки, але, як правило, і у людини, і у рептилії були час і простір, щоб накивати ластами (чи хвостом). У нашому ж випадку розміри водного плеса надто, надто обмежені. Ви пам’ятаєте: два на два з половиною метри. Як поведе себе гадина, коли раптово, на відстані кидка, перед нею з’явиться людська голова, яка, до того ж, не факт, що не зарепетує благим матом і не почне сіпатись? Водолазний костюм «сухого» типу, скоріш за все, захистить тіло Сашка, але голі руки і частина обличчя, не закрита маскою, – надто вразлива ціль для гадючих зубів.
(Кажуть, що змії у воді не кусаються. Хіба що у Середземному морі, та й то у шлюбний період. Тут немає повної ясності: кусаються лише середземноморські гади, чи також і їх родичі з прилеглих водойм сповзаються туди, щоб зіграти весілля, а заодно покусатись)
Здається, кращий вихід – спіймати гадюку до того, як випірне водолаз. Але до неї два з половиною метри, ні сачка, ні якихось щипців нам швидко не знайти, а намагатися підчепити змію відрізком арматури чи дошкою – тільки розізлити її і вигнати з кутка, де вона причаїлась. (Ще можна було б оглушити гадину гранатою, але і Сашка шкода, і гранати у нас теж нема.)
Поки ми чухали потилиці, водолаз випірнув. На щастя, посередині камери. Намагаюсь якомога спокійніше, щоб не запанікував, описати йому ситуацію і почав із того, що у воді гадюки не кусаються. Про Середземне море Сашко слухати не став, а вже при першому слові «гадюка» одним помахом ластів вилетів з води на добрих півтора метра і вчепився за трап, злякано озираючись. Я присвітив йому ліхтариком. Змія холоднокровно, як і належить рептилії, вичікувала у своєму кутку.
Була хвилька часу, щоб обдумати подальші дії. Але спочатку Сашко видав на-гора все, що встиг наобстежувати, і що залишилось у нього в голові після того відчайдушного стрибка. Виходило так, що для повноти картини треба було спуститись під воду ще раз.
Звичайно, нормальний керівник витягнув би із води спочатку водолаза, потім гадюку, а вже затим продовжив би роботу. Але всім так хотілось на обід, а одягання другого водолаза зайняло би стільки часу, а Сашко вже був одягнений, а мила гадючка вела себе так спокійно, а…
Одним словом, Сашко під нашими благальними поглядами зітхнув, взяв до рота загубника акваланга і пірнув вдруге. Не те, щоб йому кортіло ще раз випробувати долю, просто не хотів, щоб за спиною боягузом обізвали.
А долю спокушати таки не варто. Бо гадюка раптом занепокоїлась: тільки що у неї був компаньйон, можна сказати співкамерник, і раптом його не стало. Серце покинутої дами не знаходило собі місця, а разом з ним і тіло: воно почало описувати шалені кола по плесу камери, шукаючи той подарунок небес і не знаходячи. Поганявши так кілька хвилин, гадюка, очевидно, стомилась і вирішила змінити тактику: підпливла до трапа, обвилась довкола нижньої балясини (щабля) і завмерла, чекаючи, поки невірний суджений сам прийде до її рук.
Описати свої почуття мені не вистачить хисту, тому продовжу по суті.
Сашко сплив лицем до нас, спиною до трапа. Витримка давно залишила нашу компанію, ми хором закричали: «Ззаду!», показуючи руками на гадину. Ну так, саме туди і рвонув Сашко! І вхопився рукою за балясину. На щастя, однією вище. Повернувшись до трапа, він буквально вперся маскою в гадючу мордочку. Мила пані обмацала скло маски роздвоєним язичком і завмерла на хвильку, не знаючи, будуть її облизувати у відповідь, чи вкусять. Цієї миті було досить, щоб бідний водолаз опинився у тому кутку, де ще недавно спочивала рептилія. Щось таке в шахах називається «рокіровка».
Але така позиція нас довго влаштовувати не могла, ви ж не забули про обід? З допомогою довгої дошки гадюку зігнали з балясини і спрямували вздовж однієї стінки камери, тоді як Сашко прошмигнув повз протилежну, дістався трапа і нарешті вибрався нагору. Дуже оперативно ми прийняли інформацію від водолаза, не забули загнати його і в другу шлюзову камеру, спакувались у мікроавтобус і ретирувались. (Між іншимі, «сухий» костюм Сашка так сухим і залишився)
Якщо ви вже втомилися читати і тішитися, що це кінець історії, то мушу вас засмутити.
Бо робочий стан шлюзу треба було відновити, а хто, крім водолаза, приєднає підводну частину штанги приводу до шандорини (заслінки)? Тож через два тижні у попередньому складі ми знову заглядаємо до камери. Гадюка на місці. Навіть більше. Тобто гадюк стало більше: поряд з матусею плавають двоє маленьких, розміром з дощового черв’яка, гадючат (не забуваємо, що цей вид плазунів – живородящий, точніше – яйцеживородящий). А ще у камері поселилась величезна жаба. Якщо скажу, що вона була розміром з гандбольний м’яч, то не тільки тому, що у страху очі великі. Зазвичай гадюки харчуються жабами, але в нашому випадку перевага явно була на боці земноводних. Навіть виникла підозра, що жаба має відношення до такої невеликої кількості гадючат, бо їх мало би бути значно більше. Як потрапило до камери її населення – сказати точно не вдасться. Можливо, звалилось зверху. А може - через підводний трубопровід, який з’єднує шлюзові камери з лиманом. Туди попали, а назад дороги не знайшли.
Але нам було не до розгадування загадок. Навчені гірким досвідом, почали з переселення гадюки (жаба і дрібнота уваги не заслуговували). Я прив’язав до каната перекладину з дерев’яної рейки і опустив у воду поряд з гадюкою-мамою. Та ніби чекала цього: миттю обвила перекладину. Обережно витягнув її і, тримаючи подалі від себе, відніс в очерет. Змія зникла в заростях, не сильно переживаючи про залишених дітей. В наші плани турбота про гадюче потомство також не входила – робота не чекала.
- Ну, тепер все? - скажете ви нетерпляче.
І знову помилитесь. Бо десь через годину в будівлю станції через дірку в стіні заповз цар вітчизняних гадів – жовточеревий полоз. (А ви на кого подумали?) Полоза не злякали ні чисельна перевага непрошених гостей, ні їх вагова категорія. Та й сам він був не маленький, довжиною коло двох метрів. Приблизно на таку ж відстань він кидався на людей, коли ті спробували вигнати його з приміщення. Тільки після того, як вдалося знайти довшого патика, плазун невдоволено і з гідністю покинув станцію через двері.
Аж тепер фініш. Ми їхали додому, обговорюючи свої пригоди в царстві рептилій. І трошки шкодували, що не було з нами Паші, майстра з приготування зміїного шашлика.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913356
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2021
автор: Дантес