Відпусти мене, вже не зви мене

           
Відпусти  мене,  вже  не  зви  мене,
Не  приходь  у  сни  мої  щемливо
Скільки  збігло  літ,  і  зим  відмело,
Ти  все  снишся  мені,  немов  диво,

То  голодна  в  пургу,  ноги  ледве  несу  -  
Поспішаю  до  рідної  школи,
То  у  літню  жару,  копійчину  свою
Заробляю  в  полях  неозорих.

Ті  стежинки  мої,  заросли  вже  давно,
Чом  душа  у  дитинстві  блукає?
Що  хвилює  її,  те  уже  не  вернеш…
Що  було  колись  -  того  немає.
               
Відпусти  мене,  і  не  зви  мене,
Моя  рідна  мала  батьківщина,
Бо  вже  виросла  я  -  звила  гніздо,
Як  пташина  твоя  –  не  єдина…

Он  у  внука  мого  уже  стільки  років,
Як  було  мені  півсотні  назад,
Чом  являєшся  в  сні,  моє  світло  сумне?
Чому  серце  б’ється  якось  невлад?

Чомусь  сумно  літає  пташина  мала,
Вона  в  небо  за  хмари  шугає,
А  душа  людська,  не  забуває  тепла,
Котре  вперше  її  сповиває.                                                        

Відпусти  мене,  вже  не  зви  мене,
Моя  рідна  мала  батьківщина,
Стільки  літ  пройшло,  стільки  зим  відмело  -
Ти  назавжди  для  мене  -  єдина.                    
                                                                                           В.Ф.-  09.  05.  2021

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913332
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2021
автор: Веселенька Дачниця