Notre forme au soleil nous suit, marche, s'arrete,
Imite gauchement nos gestes et nos pas,
Regarde sans rien voir, ecoute et n'entend pas,
Et doit ramper toujours quand nous levons la tete.
A son ombre pareil, l'homme n'est ici-bas
Qu'un peu de nuit vivante, une forme inquiete
Qui voit sans penetrer, sans inventer repete,
Et murmure au Destin : « Je te suis ou tu vas. »
Il n'est qu'une ombre d'ange, et l'ange n'est lui-meme
Qu'un des derniers reflets tombes d'un front supreme ;
Et voila comment l'homme est l'image de Dieu.
Et loin de nous peut-etre, en quelque etrange lieu,
Plus proche du neant par des chutes sans nombre,
L'ombre de l'ombre Sully-Prudhomme L’Ombre.
Спинюся – тінь лежить, піду – і тінь іде,
так м'яко стелеться, переповзає наче;
глуха все чує, без очей все баче,
як сонце вигляне, завжди мене знайде.
Та й сам я також тінь. Немов хмаринки десь
небесний силует, стривожено маячу,
тому, сам по собі, нічого я не значу:
іду туди, куди юдоль мене веде.
Чи тінь я ангела, котрий напевно й сам –
тінь деміурга по ним створеним світам,
і я, подібністю здаюсь йому ріднею?
І, може, десь іще моєї тіні тінь,
Також, як я , вдивляючись у височінь,
запитує про це і тінь лежить під нею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2021
автор: Анатолій Костенюк