Сумуємо. З відчаєм
боремось. В серці тримаєм
і не відпускаєм
свій біль, що з'їдає
нас зсередини. Не знаєм,
як бути. Втікаєм.
До кого? Немає,
до кого... Ридаєм
і плачемо, важко зітхаєм,
як знову згадаєм,
тих, яких пам'ятаєм
і любимо. Знаєм,
що не допомагає,
та знов на ті самі граблі наступаєм
і ... відступаєм.
На валер'янку чи валідол підсідаєм.
Біль помаленьку нам душу з'їдає
і наше серденько на куски крає,
бо ми її не відпускаєм.
Так можна дійти і до самого краю.
Я вірю, що все буде добре. Я - знаю!
І навіть тоді, як батьків ми втрачаєм,
весна неодмінно приходить з розмаєм,
і все навкруги знов розквітає,
і у саду соловейко співає,
і ми знову любимо, знову - кохаєм!
Нехай же весна сум розганяє
а серце втрату і біль відпускає,
бо життя вже нічого назад не вертає,
хоч пам'ять у спогадах завжди тримає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911834
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2021
автор: Павло Коваленко