Розкинула осінь свої павутини,
Дрімаючи в сірому сні.
Нудьгуючий привид сумної картини
Відбився у душу мені.
В покинутім серці, де кров задрімала,
Води нурт бурхливий ущух;
А думка кінця і початку не мала,
Як довга краплина дощу.
Не вірю, що ти і красуні розмаю
Розсіють гнітючу імлу...
Не вірю блакиті далекого краю...
Не вірю в усе, що люблю...
Владимир Набоков
Раскинула осень свои паутины
Раскинула осень свои паутины,
Лелея свой серенький сон.
Скучающий призрак осенней картины
В душе у меня отражен.
В заброшенном сердце, где кровь задремала,
Стоит неподвижно вода;
А каждая мысль — без конца и начала,
Как длинная капля дождя.
Не верю, что ты и красавицы мая
Рассеют гнетущую мглу…
Не верю лазури далекого края…
Не верю всему, что люблю…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910467
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2021
автор: Валерій Яковчук