Прямо від насипу залізничної станції, що розташована одразу після великого мосту над річкою, між маленькими стоячими болотцями, де кожного вечора починає свій спів безліч жаб, починається невеличка вулиця з охайними цегляними будиночками. За декілька дворів від залізниці вулиця розширяється, по правій стороні виростає великий шкільний двір, засаджений деревами, і двоповерхова сільська школа з блакитними вікнами. А якраз навпроти школи стоїть дім, куди прагне моя душа. Дім, схожий зовні на всі решта: руда цегла та пофарбовані блакитною фарбою вікна, біля дому вздовж дороги росте бузок і велика береза, що садили ще маленькими мої мама і вуйко. На великому подвір’ї видніється ще одна хата з почорнілого дерева. Між ними садочок, город, колодязь і стежка, вздовж якої весною білим шаленим цвітом квітнуть вишні.
Зазвичай нас на станції зустрічає дідусь. Ми обережно спускаємось прямо з насипу. І я біжу - біжу стрімголов, не розбираючи дороги, відкриваю навстіж хвіртку, влітаю на ганок, відчиняю двері і опиняюсь в самих рідних, самих теплих і лагідних обіймах моєї бабусі. Вона пахне молоком, бульбою, травою і тістом, - вона пахне моїм дитинством. Бабуся обнімає мене, наче крилами, закутує в коло оберегу від негараздів і проблем всього світу. Тут, поряд з нею зі мною ніколи нічого поганого не може статися. Тут в її хаті пройшло моє безтурботне виплекане дитинство.
На кухні піч, а навпроти стоїть вже газова плитка, стіл, сервант і рукомийник, схожий на Мойдодира з казки Чуковського.
- Іринко, не бери той рушник, на тобі чистенький, - бабуся протягує білесенький рушничок, тому що все найкраще – мені.
- Іринко, що тобі приготувати на сніданок? Яєшню? Млинці? Може затірку? – тому що все найсмачніше – мені.
- Іринко, на копійки, біжи на станцію за пиріжками, - тому що все бажане – мені.
Коли бабуся з дідусем йдуть на роботу, я боюся, тому що не люблю залишатися сама. Бабуся наказує:
- Іринко, я рано піду на роботу, ти проснешся, не бійся, до тебе прийде прабабця, добре?
Добре, але я все одно лякаюся рано, що сама. Гукаю бабусю, а ніхто не відповідає. Тоді я біжу в кімнату, де з вікна видно стежку до будинку прабабці. Біля вікна стоїть ножна швейна машинка, я забираюся на стілець, сідаю на машинку, і вдивляюся у вікно, поки не бачу, як відкриваються двері хатинки, де живе прабабця, і вона, спираючись на палочку, суне стежкою до мене.
Так, друга хата з почорнілого дерева на дворі – це хата прадіда та прабабці. Хата всього на дві кімнати і передпокій. В першій кімнаті піч, два столи, один в якості кухні біля печі, поряд табуретки, інший біля вікна з лавкою поруч. В другій кімнаті стіл, телевізор, два високих панцерних ліжка, шафа з дзеркалом і скриня. Я прошу дозволу залізти в скриню, тому що там прабабця тримає свої скарби: гарні кошуля, спідниця, мешти і хустка, - одяг на похорон, пальто, пару відрізів тканини, тюль. Ось і весь небагатий скарб за все життя. Прабабця важко злазить з ліжка, вона круглий рік ходить в теплих повстяниках, має з війни хворі ноги. Прабабця відкриває шафу, возиться рукою всередині, потім дістає щось замотане в тканину, розвертає один шар, потім другий, третій, всередині гроші, якимось дивом зібрані з невеличких статків, також на похорон. Дістає звідтам купюру і дає мені :
- Ось тобі, Іринка, на цукерочки, - тому що все найцінніше – мені.
Обожнюю допомагати, чи насправді заважати, бабусі, брати участь у справах.
- Бабо, не корми без мене свиней, я також буду їх кормити!
- Ірочка, та не марай ручок в цьому, - просить бабуся.
Але робить маленьке відерце для поросят для мене, і велике для свиней для себе, і ми вдвох рушаємо кормити свиней.
Влітку зранку дідусь наповнює велику залізну бочку водою з колодязя, щоб за день вода зігрілася і можна було поливати город. Ввечері ми з бабусею йдемо поливати огірки й помідори. Я беру дитячу зелену лійку, а бабуся велику металеву, набираємо з бочки води і поливаємо город. Через деякий час мені набридає і я прошу:
- Бабуся, можна я поплескаюся.
- Добре, Іринко, тільки зніми взуття, - погоджується бабуся.
Я наливаю в ямку воду і плескаюся руками і ногами в теплій багнюці в своє задоволення, - тому що все баловство – мені.
Чомусь з дитинства дуже боялася порізаних пальців і битих колінок, мені аж ставало зле. Одного разу побила коліна, забігла в саму дальню кімнату на ліжко дідуся, відвернулася до стіни і плачу. Бабуся прийшла до мене і просить:
- Ірочка, дай подивлюся, дай пошкодую, - тому що вся ніжність – мені.
Маленька дуже погано засинала вдень. Бабуся переспіває мені всіх пісень, що знає. Я брала її руку, клала собі під щоку і так засинала. Але ж потрібно було й роботу робити. Бабуся кликала тихенько дідуся, він приходив і підкладав замість бабусиної руки свою. За п’ять хвилин я крізь сон мацала його руку і відкидала, тому що це не бабусина рука. Тоді бабуся верталася і лежала поряд зі своєю рукою під моєю щокою, поки я не прокинуся, - тому що вся любов – мені.
Корови в нас не було, не тримали, і молоко купляли в сусідів, що мали корів. Якійсь час брали молоко в жінки, що жила доволі далеко. Дідусь їздив на велосипеді. Щоб мати змогу брати й мене з собою, він зробив з широких смуг металу невеличке сидіння, приварив його спереду до рами. Бабуся клала мені подушечку, щоб м’яко було сидіти, і ми з дідусем їздили за молоком, - тому що вся турбота – мені.
Щасливе дитинство – це найцінніша річ, що можуть подарувати дорослі дитині. Моє дитинство вже в далекому минулому. Не має на світі рідних коханих людей, і хата вже також не наша. Тому мій сум, мої сльози, моя туга і моя любов сьогодні – задля них.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910437
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2021
автор: kostyanika