Палка пустеля (прозова мініатюра)

Пустельний  пісок  жарився  під  палючим  сонцем,  його  
піщинки  обпікали  босі,  ніжні  стопи,  що  ще  не  встигли
огрубіти  і  зсохнути  від  гарячого  вітру,  який  не  барився  
про  себе  нагадати.  Та  вона  йшла,  поволі  ступаючи,  не  
розуміючи,  чому  опинилася  тут,  її  тіло  пестили  
промені  сонця,  вже  не  перший  день  мордуючи  
зневодненням.

Заблукала  отут  серед  пустелі,  заблукала  бо  не  там  
повернула,  не  у  того  запитала  дороги,  не  там  почала  
пускати  коріння,  яке  в  кінці  кінців  стало  гнити.  Її  душа
поривалася,  підказувала  правильний  шлях,  та  розум  
не  хотів  сприймати,  він  блокував  всі  підказки  своєю  
логічністю,  яка  в  даному  випадку  працювала  проти,  а  
не  за.  

Вона  впала  на  коліна.  Гарячий  пісок,  здавалося  став  
ще  гарячішим.  А  небо  було  ясним,  сонце  променями  
все  малювало  по  тілу  і  обличчю.  Воно  таке  яскраве,  
таке  ясне,  і  так  ріже  очі...

"Вставай,  дівчино,  підводся",  почула  крізь  палкі  
сонячні  промені  якийсь  чоловічий,  мужній  голос...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910423
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2021
автор: Mezu Svitlana