[i][b]Мої[/b]
Знову[/i]
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.
Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...
а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.
[i][b]Твої[/b]
З весною наодинці[/i]
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
але курей рахують восени.
Весна іде, ніщо не зупиняє
її повільний та невпинний хід.
І хай літує цей весняний квіт...
У буревії, у часи розмаю
мою, як і твою, частину раю
іще охороняє живопліт.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910408
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2021
автор: I.Teрен