Зазвичай я ще на зупинці знаходжу гроші «без здачі» і тому, коли сідаю до автобусу, не затримую пасажирів. Але цього разу чи то маршрутка прийшла швидше, чи я пізніше добрався до зупинки - довелося мені рахувати гроші вже в салоні. Але і тут я використав максимум можливості щоб було зручно і мені і пасажирам: я пропустив усіх вперед, а коли зайшов сам, прижався до щитка між першим кріслом салону і кріслом водія.
Одразу знайти потрібну суму я не зміг. Звичайно, я міг сісти і спокійно, не кваплячись знайти і передати гроші. Але я спрогнозував такий розвиток подій: я сідаю на самий зад, бо всі інші місця були вже зайняті і в цю мить чую докірливий вигук водія:
«Пасажири, будемо розраховуватися за проїзд, чи , ні?!»
Я відчайдушно і гарячково посилюю пошуки, які від того не стають більш ефективними, а скоріш, навпаки. Ключі випадають з моєї кишені, документи з портфеля… А народ, прищуривши очі, споглядає за цим дійством. Я відчуваю осуд, мовляв, хотів проїхати «зайцем», починаю виправдовуватися, але роблю це так нервово і безглуздо, що не вірю і собі.
Коротше, план – «сісти і рахувати», я відкинув одразу і беззастережно!
Малих купюр я так і не знайшов, була лише достатньо велика і мені довелося її віддати.
Тут також можна було застосувати згадуваний план. Але одразу виникло два фундаментальних питання – чи не забуде водій про решту, і не менш важливе – чи не забуду про неї я?
- Молода людина, - звернулася до мене жінка похилого віку, яка стояла зі мною майже на одній лінії – проходьте до салону!
- Я не можу, я чекаю на решту.
- Так сідайте, і чекайте! Мені зараз виходити!
Мого обурення не було меж! Я збирався їй сказати, що жодної перешкоди для її виходу я не становлю, адже прохід залишається вільним. Збирався підкреслити, що чергова зупинка буде хвилин за п’ять, і починати вже зараз бити на сполох - це псувати нерви собі й іншим. Збирався розповісти в подробицях чому не міг сісти і шукати гроші, і чому не можу сісти і чекати на решту. Багато що хотілося сказати, але вийшло не зовсім те. Вірніше, зовсім не те. Якесь безглузде буркотіння! І це мене неймовірно дратувало!
Решту дали незадовго до того, як автобус зупинився на черговій зупинці. Я пропустив ту жінку, а сам зайняв порожне місце, яке було біля неї.
Мені подзвонили:
- Так… Звичайно, буду. Я і так збирався бути і без цього дзвінка. До зустрічі! - намагаючись казати як можна тихіше, і застосовуючи як можна менше слів промовив я.
- Ххха… , - почув я голосний вигук на весь салон. Я підняв голову і зрозумів, що виходить він із людини яка сиділа на сусідньому зі мною кріслі.
Щоб вже не виникало сумнівів, що голос належить саме йому, і те, що направлений він саме мене, чолов’яга ще раз видав:
- Ххха…». Мені здалося, що на цей раз до звучання додалася певна дзвінкість.
Я в упор подивився на нього. То був худорлявий чоловік років тридцяти п’яти, одягнений в спортивний костюм і кепку. В одній руці він тримав пам'ятий пакунок одного з супермаркетів з написом «З 8 березням, милі жінки!», а в іншій, почату пляшку пива.
- Кажеш, все одно прийшов би… До кума, так? До кума?!!!, - чомусь з явним задоволенням кричав той .- Ось так кум, чекай. Готуй там бухло. Закусь всяку! До кума, так?
Я нічого не кажучи, і взагалі ніяк не комунікуючи, продовжував дивитися на нього. По-перше, настрій зіпсувала попередня історія, а по-друге, і напевно, це було основним - я не міг збагнути, яким чином тут можна реагувати!
А той з захватом продовжував:
- Кума, мабуть до матері дьорнула?! Дьоргула, так?! Так ви утой… Ххха… Молодці… Правильно, правильно… Молодці… Треба і дівчат запросити. Вже запросили, ти ба, кажу ж молодці!
Увесь цей час я мовчки і беземоційно дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що саме видає мене, роблячи можливим цій людині так легко викривати усі мої задуми.
Він вийшов на наступній зупинці, продовжуючи захоплюватися чи то моїм самочинним рішенням бухати у кума, чи то моїм кумом, який вирішив так раціонально скористуватися відсутністю жінки, чи то своїм детективним талантом.
- Давай, дружбан, веселої гульні – сказав він ще в салоні, а вже на вулиці, в знак прощання вдарив долонею по склу.
Трохи від’їхавши, я пригадав, що мені вкрай важливо зробити один дзвінок.
- Олена Петрівна, ви вже на роботі? - спитав я коли припинилися гудки і почулося бадьоре «Алло», - це добре. Скажіть, будь ласка, Івану Андрійовичу, як прийде, що мене до десятої не буде. Я в банк…
21.01.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910252
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2021
автор: Inmaks