Сивий дідо онука вчив,
все пояснював до дрібниць.
У науці старих часів
не приховував таємниць.
Не проси — добивайся сам.
Даровизна псує людей.
На кістках не збудуєш храм,
хоч багато таких ідей.
Куполами сліпих церков
крали небо чужі отці.
Обіцяли нести любов,
а плодили лише мерців.
Напридумали казочок,
звинувативши нас в гріхах,
підловили всіх на гачок,
що здобув собі назву — страх.
У полоні брудних обмов
відвернувся безпечний люд.
Убивали нас знов і знов
на поталу бридких іуд.
Ми зрікались своїх імен
та ховалися у лісах.
Де каміння було здавен —
все тепер в неживих хрестах.
Ріки втрачених поколінь.
Де був сміх — нині мертва глуш.
Згасле зарево тих видінь,
що навіював вітер душ.
А колись все було не так...
Кожен добрих чекав порад,
мав призначення, позаяк
світ не знав ні прощень, ні зрад.
Світ не знав ні пекельних мук,
ні узятих в полон людей,
не рубав ні голів, ні рук,
не цурався своїх дітей.
І ми також в усі часи,
попри все, що колись було,
захищали ростки краси,
відвертали біду і зло,
лікували тіла і дух,
берегли від страшних негод.
Та навчали тих відчайдух,
що шукали собі пригод,
прокладати безпечний шлях,
повертатись живим з війни,
досягати свого у снах...
Бо для чого іще ті сни?
Ми підштовхували до дій
і до прагнення перемог.
Хто гартує характер свій —
з тими Правда і з тими Бог.
Скільки б там не минуло літ —
мусиш відати що і як.
Бо якщо не пізнаєш світ,
то який ти тоді відьмак?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908357
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.03.2021
автор: Сергій Вітер