Амоніти

Ми  так  звикли  ховатись
                                       в  за́тінку
власної  втоми,  
прикриваючи  ніжні  місця
                                                     недоступні  сонцю,  
у  припливах  очей,
                             у  живильній  волозі  дому,  
заколисані  вітром  слів  і  наявністю
лоцій.

Ми  на  смак  ще  солоні
                                                     глибо́ко,
                                                     у  надрах  зовсім.  

Ми  так  звикли  тримати  свою
                                                     ембріонну  позу  –
             так  комфортно,
             так  зручно,  
цього́  ніхто  не  порушить.  

Відростивши  хребет  –
                                           розігне́мось  –
                                                             пряма  загроза:
не  потрібні  віки  і  шторми,
щоб  вийти  на  сушу.

Краще  м'яко  у  дно,
щоб  не  трісла  від  тиску  мушля.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908137
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2021
автор: Сніг_на_голову