Ми так звикли ховатись
в за́тінку
власної втоми,
прикриваючи ніжні місця
недоступні сонцю,
у припливах очей,
у живильній волозі дому,
заколисані вітром слів і наявністю
лоцій.
Ми на смак ще солоні
глибо́ко,
у надрах зовсім.
Ми так звикли тримати свою
ембріонну позу –
так комфортно,
так зручно,
цього́ ніхто не порушить.
Відростивши хребет –
розігне́мось –
пряма загроза:
не потрібні віки і шторми,
щоб вийти на сушу.
Краще м'яко у дно,
щоб не трісла від тиску мушля.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908137
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2021
автор: Сніг_на_голову