В кафе сиділи двоє.
На задньому фоні їхніх думок грала музика,
що аж ніяк не підходила до настрою цих двох,
ніяк не підходила втомленому кольору ночі,
цю платівку кожен з них змінив би охоче,
та все ж най хоч щось грає,
а місто по-троху вже засинає.
В кафе сиділи двоє.
Ковток палкого напою обпалював кожного з них.
У неї не склалося з новою роботою,
у нього важкий день був, хоча субота.
Вона пила гірке пиво, він пахучий віскі.
По-троху дурманило, розслабляло мізки.
Він подивився на неї тихцем: "гарненька, струнка фігура".
Вона підвела очі: "сильна, кремезна фактура".
В кафе сиділи двоє.
Ковток палкого напою знову залишив пекучий слід.
Компанію цих двох доповнювала така знайома самотність.
Самотність, що оберігає серце від швидких стукотінь і неочікуваних потрясінь,
а мозок від нав'язливих думок, котрі хочуть дістати до зірок.
Самотність, котра часом набридає,
але разом з тим,
відвертає людину від пекучих розчарувань,
які залишають невидимі шрами.
В кафе сиділи двоє.
Він пив пахучий віскі, вона гірке пиво,
самотність між ними кружляла, й була загалом дуже мила.
Вона розповідала їм такі пізнавані казки про те,
що вони різні і не знайомі, про нав'язливість і купу сором'язливий речей,
про майбутнє і про сльози з очей.
А двоє, звісивши вуха, чи то, її чи то музику слуха...
А що було далі ніхто вже й не знає,
бо місто заснуло, не бачило, і вже й не згадає,
чи самотність пішла, чи там й досі кружляє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.03.2021
автор: Mezu Svitlana