Тарас не спить – він дивиться сердито…
Цей погляд – жар, запалює серця.
Немов питає, як тебе не вбито,
Чого не йдеш до переможного кінця?
Чого мовчиш, запроданцю-іудо?
Чи черстві груди серце не пече?
З попихача хіба людське колись що буде?
Чи не намуляло чуже ярмо плече?
Намуляло, Тарасе, що ж робити?
Найвища цінність для людини – то життя.
Тобі байдуже – вмер, ми ж мусим жити,
Й живем, сховавшись в українське вишиття.
Чи ти не бачиш? Всі ми – українці!!!
Не москалі чи ляхи, Боже збав!
Страшимось залишитись наодинці
Із Господом після житейських справ.
Бо що тоді, коли немає раю?
Прожити дарма, праведно, як лох?
В життя вчепившись, рай свій вигризаю
В таких самих падких до перемог.
Прости, Тарасе, принесемо квіти,
Врочисто прочитаєм «Заповіт».
І за Вкраїну будемо боліти,
Будуючи для себе власний світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907362
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2021
автор: Волинянка