Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все і, мов одно,
були й слова ці.
Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.
Й пили, мені подібно, ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,
і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.
Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,
пташиним оком сірих стріх
графили кліті
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.
Моя правиця дре нутро
самого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.
Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906946
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2021
автор: шепт