*****
Хвилі нічного Дніпра таємниче освітлювались сяйвом яскравого жовтого місяця. Кам’яні гранітні брили, що сторчали місцями по гладі річки – надавали своєрідної суворості для цієї таємничості. Десь далеко було чутно пугукання сови. Високо в небі мерехтіло ціле безмежне поле яскравих зірок. Між дерев гуляв легкий вітер. Біля вогнища неподалік стародавнього кургану (Курган-Мамай) сиділа невелика ватага козаків зі своїм славетним отаманом - козаком Вовкулакою. Цей козарлюга був майстром шаблі, його ніколи не брали ворожі стріли – так швидко й віртуозно він крутив клинком своєї зброї в руках, також він міг голосом відтворювати звуки будь-яких птахів, окрім того… мав ще одну вкрай дивовижну особливість – міг перетворюватись на чорного вовка, що надавала йому великої переваги у сутичках з ворогами. Через що і отримав своє призвисько й зажив славою характерника серед своїх побратимів. Хоча, сам себе – таким не вважав. Більш того, намагався тримати в таємниці цю свою особливість – щоб вона не виходила за межи його ватаги. Біля нього знаходились вже перевірені в боях з ватагами татарських зайд побратими: Микола Нагай, Славко Сміхотило, Михайло Відчайдух та молоді джури Вовко Веприк та Олексо Сулиця – учні Вовкулаки в мистецтві володінні шаблею. Сам Вовкулако був трошки вище середнього зросту з невеличкими вусами та бородою, мав русяве волосся та міцну статуру, був вдягнутий зелені шаровари, білу однотонну сорочку, чорні шкіряні чоботи та перепазований чорним шкіряним поясом, на лівому боці у нього висіли піхви з його вірною сестричкою шаблюкою. Нагай та Сміхотило – були друзяками з дитинства. Один з побратимів віртуозно володів нагайкою й батогом, та й так… що мало хто міг підійти до нього, щоб завдати йому хоч якоїсь шкоди у ближньому бою шаблею, списом, ятаганом або ще якоюсь зброєю. Другий – був неперевершеним майстром герцю навкулачки (кулачного бою), а також добре володів короткими сокирами, особливо любив тримати сокири в обох руках, котрі, за необхідністю – міг влучно кинути у ворога, та завжди з посмішкою йшов у бій, не зважаючи на кількість ворожих загонів. Обидва козарлюги, як і їхній отаман, були трошки вище середнього зросту та міцної статури, вдягнуті вони були подібно, от тільки, мали специфічні спорядження для кріплення своєї улюбленої зброї на своїх шкіряних поясах. Нагай – дуже коротко стрижений вояка (що не зовсім притаманно для воїна козацької ватаги), через що ледь вдавалось розгледіти колір його темного волосся на овальнуватій голові з вольовим підборіддям. Сміхотило – вже мав невеличку коричневу чуприну та вуса. Зовнішність юних джур Веприка й Сулиці доволі важко було розрізнити в темряві. Їх відрізняла тільки невеличка різниця у зрості, Сулиця – був дещо вищий й більш витягнутий, та трошки більш повна фігура Веприка. Обоє джур були круглолицими, мали невеличкі юнацькі вуса та специфічні джурівські чуприни. Шкіряних поясів хлопці ще не носили, а мали тільки домоткані кушаки, котрі їм виготовили їхні матері, перед тим – як відчайдухи приєднались до цієї козацької ватаги, що мешкала на березі легендарного Кінського Острова, одного з найбільших островів давнього Дніпра-Славути в межах його першого кам’яного порогу. Але справжнім відчайдухом в цій ватазі був козак Михайло, через що і отримав – своє відповідне призвисько. Цей рудоволосий, високого зроста й худорлявої статури козарлюга, чуприна котрого, сяяла вдень на сонці, наче, пекельне полум’я в очах озвірілих й нахабних татар, з однією тільки палицею, або ж, максимум – списом, кидався на ворогів змітаючи їх зі свого шляху. Також, завжди першим й в одиночку, йшов на розвідку – не боючись, навіть, темного часу доби, де легко можна було б зустрітись зі зграєю вовків або ж потрапити у ворожу засідку. Козаки сиділи біля вогнища та чекали своїх побратимів, котрі, вже от-от, мали б повернутись з полювання, що, як ніколи затягнулось. Та затягнулось так, що отаман Вовкулако… вже думав посилати за ними Відчайдуха, у котрого, й без того, в голові з’являлись думки – іти за своїми друзями. Та, перш ніж хтось з них двох, встиг озвучити свою думку в голос, як, затріщало гілля й зашаруділи куші і на галявині з’явились в чорних балахонах з замазаними багнюкою, для маскування, обличчями нічні мисливці. З луками в руках та порожніми сайдаками але зі здобиччю за спиною й на плечах – стояли ці побратими: Влад Вгамуйлихо (молодший брат Відчайдуха, що був трошки меншого зроста), Влад Колодач (темноволосий козарлюга середнього зросту, з захалявним «товаришем» в чоботі), Влад Циган (чорноволосий, худорлявий з козацькою сережкою в лівому вусі та ятаганом на шкіряному поясі). Ці троє Владів завжди любили полювати разом й не без скромності та з доброю ухмилкою повторювали, що їм трьом – підвладне подолання будь-якого лиха в путі й вполювання будь-якого звіра, котрого, в тутешніх лісах… було безліч, так само, як і – птахів. Нічні мисливці, хоч і затримались на вечерю (куліш з узваром – вже встигли охолонути), та прийшли в гарному настрої й зачарованими обличчями. Не встигли хлопці похизуватись своєю здобиччю, як одразу ж почали – свої ліричні несподівані оповідання. По їхнім словам, вони зустріли в лісі… кількох чарівних дівчат-амазонок, котрі, як і вони – займались в непролазних хащах здобуванням дичини для прохарчування їхнього жіночого поселення. Ці чарівні й войовничі дівчата жили, як на диво, по законам козацької ватаги. Дівчата не стали розкривати всіх особливостей свого життя, але, під час невеличкого привалу, поділились деякими нюансами з нього. Цих дівчат звали Яна Рубайшабля, Ліза Крутинагайко та Влада Дія. Вони пожалілись, як нелегко доводиться їхній жіночій ватазі виживати в лісах цього острова, а тим паче… битись з лютим ворогом – татарвою, котрий час від часу, навідується сюди. Якби не мудрість ватажка їхньої ватаги – Берегині Суми, та їхня дружня сестринська єдність, то… давно б вже щезли – з лона матінки-землі! Хлопці говорили про цих дівчат з неабияким захватом перебиваючи на ходу один одного.
- Що, вони зовсім одні?! Як довго вони тут живуть, що ми ніколи з ними раніше не зустрічались?! Яка кількість в їхній ватазі? Для того, щоб вижити в цих лісах, навіть нам козакам-уходникам, не дуже то й легко приходиться! - поцікавився отаман Вовкулако!
- Та ні, вони не одні! – відповідав Циган. За їхніми словами – їх трошки більше двох десятків! Всі вони, колишні бранки татарського чамбула, котрим… вдалось вирватись з лап ворога, коли той розслабився, й на привалі перепив хмелю – від чого швидко заснув!
- Вони перебили сонних татар, якимось чином виплутавшись з мотузок! – підхопив розповідь Колодач. Озброїлись тим, що відібрали у перебитого ворога - та сховались в цих лісах. Адже вертатись додому, до своїх рідних країв – було дуже далеко!
- Ми запросили їх до себе на завтра вранці в гості… - продовжив розмову Вгамуйлихо. Нам здалось, що краще було б їм переселитись поближче до нас. Так… ми могли б врятувати їх, та й, взагалі – об’єднати свої зусилля по виживанню роїв родів скупи вкраїнської!
- Правильно зробили… – мовив Вовкулако. Давайте вже, браття – до столу! Біля вогнища й обговоримо все більш детально!
*****
Сходило яскраве лагідне сонце. На березі річки сидів козак Філософ ніжно обійнявши свою кохану берегиню Галунку. Вони тільки но прокинулись й вийшли зі своєї хатки-землянки вмитись до річки. Вмившись, сіли на березі, мовчки сидячи поруч мріяли про своє подальше спільне життя. Раптом, поруч, почулись веселі голоси козаків, котрі жили -неподалік їхнього зимівника. Це були представники тої ватаги козака Вовкулаки… ті самі – троє Владів (Циган, Колодач, Вгамуйлихо). Вони раніше за всіх своїх побратимів прокинулись вранці та направились до річки…
(...далі буде...)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906689
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2021
автор: Сагайда