З першим погуком пташки щоденно родина хух
прокидалась в хатинках над озером так: шурх-шурх,
мов шуміли листочки верби, шамотіли трави.
Довгі вовночки їхні – мякенький пухкий клубок,
лапки голі й рожеві, звірятка малі їй-бо,
та от духом природи були вони як по правді...
Очеретянки (тиша відлунює дивний писк)
(чи то хрокіт справдешній?) по березі розбрелись.
Он одну підхопив і поніс невеличкий протяг.
Я тікала сюди коли геть не ставало сил,
тут ні зради, ні зла, лиш одні голоси, голоси
у суцвітті трави... Зелененькі, блакитні, жовті
неприступні для зору, бо змінюють кольори,
хушки просять: дай каші! – Немає її. – Звари!
Ще так мало лишилось у них золотого літа.
Як русалка завиє: "ой милий мене ж любив!" –
повилазять на гілля старої як світ верби
і зчудовано слухають наче маленькі діти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906598
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2021
автор: