Сховали тіні тополині віти,
та ліхтарям ще неприйшла пора.
Хотілося б цей вечір зрозуміти,
та дощ почався, рідний, наче брат.
Він позганяв аборигенів площ
у парк і править месу урочисту,
та ми, всі до одного – пантеїсти,
аж поки ще не закінчи́вся дощ.
І раптом сколихнулося бажання
до самозречення, до забуття,
і разом виправдалося життя
за мудрість ранню і за втому ранню.
Як тінями цей парк замайорів,
як ніжно кольори втрачає листя…
З життя спадає мішура барвиста
в час незапалених ще ліхтарів.
26.02.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906361
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2021
автор: Анатолій Костенюк