Зимовий день… В світлому залі ресторана, то стихав галас, то раптово гучнішим виринав. Під стелею крутилась дзеркальна диско - куля, виблискувала, переливалася магічним світлом. Велика зала поринала в веселкових кольорах, то раптово, немов потрапляла під дощові краплини золота й срібла. Інколи - на якусь мить, присутнім засліплювала очі. Місцева молодь, любить погуляти, завжди в піднесеному настрої, усміхнені, веселі. Офіціантки в основному із України. Молоді привітні, уважні жінки, в однаковій формі одягу, з скромними зачісками,на обличчі усмішки. Обслуговування клієнтів завжди на вищому рівні. Дружня команда, один одного підтримують, а якщо й треба виручають.
За барною стійкою, стрункий, молодий чорнявий чоловік – Вадим, готував коктейлі. Інколи, від блиску кулі, морщився, примружував очі, але за мить усміхався до присутніх. Зі сторони й не подумаєш, що в нього є якісь проблеми, що тривожать душу. Насправді ж, настрій такий же, як і погода за вікном. Завивав вітер, приносив пасма снігу на скло великих вікон, по яких мерехтіли розвішані різнокольорові гірлянди. Від думки про Маргариту, стискалося в грудях, як вона там? Десь через місяць має сина народити. Вкотре погляд до зали, на столах в вазах червоні троянди, на якийсь час відволікали від тривоги, втішали душу. Йому здавалося, що Маргарита десь тут, поряд, адже вона в цьому ресторані працювала дизайнером. Вона обожнює червоні троянди. Тому кожного ранку приносила великий букет, у вази розставляла квіти, прикрашала, освіжала залу, придавала чарівності та комфортності. Господар ресторана був задоволений дезайном. В основному тут тусувалась молодь, а червоні троянди - символ кохання і пристрасті. Магія квітів викликає тільки позитивні емоції.
Вадим і Маргарита – познайомилися, коли навчалися у Львівській національній академії мистецтв на факультеті «Дизайн середовища». Але з такою професією важко знайти роботу в Україні, тому й вирішили працювати за кордоном. Зупинилися в Польщі, хоч і винаймали квартиру й нелегко на роботі, бо було й по вісімнадцять годин працювали, але воно того варте. Вони одружені вже три роки і майже весь час були поряд. Від батьків допомоги не мали, а жити разом з ними в однокімнатній квартирі, чи в невеличкому будинку на околиці міста, не надихало для сімейного життя. Бажання жити окремо, мати свій улюблений куточок, придавало сили й віру, що їм вдасться це зробити.
На жаль пандемія порушила плани, навесні карантин на ковід- 19, вибив їз колії. Повернулися додому, але це не втішало, гроші попливли не за призначенням. Чекали нагоди знову повернутися на роботу. Але після карантину він мав їхати один. Адже вже чекали на дитя. За тиждень до від`їзду, все ж обоє здали тест на короновірус. Він поїхав сам, хоча тест не показав вірусу, але за дружину турбувався, ходе в лікарню, хоча б незахворіла. В другій половині вагітності в основному жінки мають кращий апетит і дитя набирає вагу й самі повніють. А вона ж дитя носила, немов приклавши кульку до себе, худенька, як берізка. Інколи він так і називав її, коли вона журилася, що схудла. Підбадьорював, що народить гарненького карапузика, а вагу набере й згодом. На столі у вазі завжди стояли червоні троянди, як і колись, він не переставав їх дарувати. А вечорами в теплих обіймах втішав, як маленьку дитину, розповідав смішні історії.
В ресторані звучала тиха, спокійна мелодія. Вадиму навіювала спогади про кохану. Він витирав келихи, час від часу відволікався до клієнтів, але перед очами бачив її. Під зоряним небом в шифоновому, святковому платті, в якому вона була після закінчення навчання. Зелені очі з блиском оксамиту, в яких готовий був утопитись. І на обличчі чарівну усмішку й привабливі уста, кольору стиглої вишні. Від поцілунків обоє п`яніли, втішалися, що залишилися сам на сам. А ті червоні троянди, що він того вечора їй подарував, нектаром збуджували обох. Пора весняна, квіти, які обожнювала, спонукали на гарячі почуття.
Минуло кілька днів… Уранці Вадиму зателефонувала мама, повідомила, що Маргариту забрала швидка допомога. Розхвилювався, адже за підрахунками, народжувати зарано. Та по телефону довго не будеш говорити, що і як…. Вирішив - треба поговорити з господарем ресторана та їхати додому. Але буквально через годину передзвонила Маргарита, запевнила,що нічого страшного не сталося, побуде під наглядом лікарів, швидше за все підхопила звичайний грип.
Три дні в напруженні, хоч і коротке спілкування з коханою та вона змогла його заспокоїти. І він домовився з господарем, що додому поїде через два тижні.
Минуло десять днів… Ранок видася сніжним, холодним. Мороз градусів десять, під ногами поскрипував сніг. Зривався вітер, здіймався мілкий сніг, потрапляв на обличчя, все тіло проймав холодом. Вадим поспішав в ресторан. На пів дорозі, його зупинив дзвінок від тещі. Плакала, просила, щоб терміново приїхав. Хоча Рита й просила її, щоб не дзвонила йому, але теща наполягла на приїзді. В цей день йому довелося відпрацювати.
На ранок, зібравши потрібні папери, він поспішав додому. На потяг квитків не було, вирішив іхати автобусом. Та з квитками на автобус теж проблема, мав виїхати тільки на наступний день. І то треба їхати з пересадкою, на прямі сполучення квитків не було. Адже добиратися майже через всю Польщу, треба немало часу. Дзвонив додому, але йшов збій зв*язку. Дружині послав СМС, що виїхав, але їде з пересадкою. На жаль відповіді не отримав. Смута, відчай, паніка охопили його.
Змарнілий, пригнічений, схиливши голову сидів в автобусі. Він майже не чув голосів, в голові гуділо, не звертав уваги на оточуючих. Весь час позирав на телефон, можливо хоч Маргарита щось напише, чи передзвонить.
За вікном - погода зовсім зіпсувалася, завивав вітер, сипав густий сніг. Підкрадались неприємні думки, на душі гірко, безпорадність ятрила серце. По дорогах затори, транспорт ледь передвигався.
Вже вечоріло… він пересів у автобус прямого сполучення. Для коханої, в руках тримав п`ять червоних троян, їх кількість означала побажання удачі, благополуччя і щастя. І дивлячись на них, відхиляв усі сумління, навішо хвилюватись, тож вона під наглядом лікарів, все має бути добре.
Автобус вирушив до кордону з Україною. За кілька хвилин, від батька отримав СМС - » Ти де синку? Коли будеш?». Ну от, хоч якась звістка й то добре. Відразу набрав його номер, але телефон був в зоні недосяжності. Йому послав СМС, передбачав на ранок бути вдома. Думки снувались павутинно - хоч СМС і то добре, мабуть таки зв`язок поганий, що не дзвонять. Поклав квіти на багажну полицю і зручно всівшись, провалився в сон.
Але проспав недовго, гучні розмови розбудили його. Їхати до кордону залишалося кілометра три, не більше.
Але попереду, один за одним, щільно стояв транспорт. Водій попередив, що снігоприбиральні машини розчищають трасу, автомобілі, автобуси погрузли в снігу.
Надворі ніч…. сніг не вщухав. Автобус немов черепаха наближався до кордону. Погода нічого доброго не віщала. Вадим навіть не хотів уявити, якщо і надалі такою буде траса, то коли ж він добереться додому?
Кажуть одна біда не ходить, двигун автобуса почав гарчати. Добре, що два водії, кажуть одна голова добре, а дві краще. Хоч і витратили близько години часу на усунення пошкодження, але пасажири все ж були задоволені, що знову безпечно вирушили в дорогу.
Світало … На кордоні простояли чотири години. Пасажири виснажені поїздкою, вже майже не спілкувалися. Більшість намагалася вгамувати своє незадоволення уві сні, або просто закривши очі.
Вадим позирав у вікно… Полегшено перевів подих, сніг втратив свою силу, як пух, пролітали поодинокі сніжинки. Позирнувши на мобілку, намагався додзвонитися до Рити, але телефон був недосяжний. Чи там світла немає, чи що? Може мобілка розрядилася? Але почувши гудки, що вже йшли до батькового телефона, заспокоївся. Він не встиг й слова сказати, як батько закричав,
- Ну нарешті, а я вже не знаю, що й думати, на кордоні застряг, чи що? Чи так завіяло, як і в нас?
- Так тату, привіт!Скрізь навіяло й по трасі бачу, ще не скрізь розчищена дорога, тож не знаю коли доберуся»
В телефоні зарипіло, зв`язок перервався. Ну, це ж треба! Від злоби стискав кулаки, адже не встиг запитати про дружину.
Раптово, автобус зупинив даїшник, попередив водія, щоб з пів години не їхав, грейдер розчищає дорогу.
- Оце так поїздка,- шепотіли пасажири,- Ну й повезло нам.
В салоні автобуса запахло апельсина. Думки роїлись, як оси- ну це ж треба, як комусь їдло лізе в рота? Чи це так нерви собі заспокоюють? Тут ні істи, ні пити немає бажання.
Втішали троянди, що лежали на полиці. Як добре, що додумався в поліетиленовий пакет покласти вологий папір. Риточко, кохана моя, може не зів`януть, поки я доїду до тебе. Зіронько моя ясна, я так шкодую, що поїхав один. Якби ти була поруч, то б все було інакше. Здається й ми ж хотіли, щоб було краще. Але ж нині, тобі дуже потрібна моя підтримка. Якби ти знала, як болить душа. Я хоча б на мить став птахом, то вже б давно був біля тебе, моя ясноока берізко.
Думки злегка зняли напругу, відчай. Він тупо зирив у вікно. Світліло небо, навіть деінде виднілись маленькі шматки блакиті. Світлий промінь надії проник до душі, здавалося небо віщало щось добре. І так поступово, ближче до полудня, в небі розступились сірі хмари й нарешті виринуло яскраве сонце. Довкола все, іскрилось, сріблилось й раз-по-раз миттєві золотисті іскринки засліплювали очі.
Попереду автобуса, вже майже не було автомобілів. Погода дала водіям зелене світло. Автобус мчав на дозволеній швидкості, за вікном, по обіч дороги, в снігових заметах, траплялися вантажівки – фури.
Вадим додзвонився до батька, перше, що запитав, то це -де зараз знаходиться його дружина? Батько заспокоїв, щоб не хвилювався, сказав, що вона в лікарні. В якій лікарні не сказав, попередив, що його зустріне на автовокзалі. Що за секрети? Можливо народила? Та, якби так, то б вже вітали. Але ж мовчать!
Він вкотре набирав телефон тещі, дружини, мами, але вони були в зоні недосяжності. Міркував- чи через погоду зв`язку немає? Де подіти, як заспокоїти муки свого сумління, як вгамувати нестерпне хвилювання?
Автобус під`їжджав до міста. Всі замитушилися, готувалися до виходу. Вадим знервовано здійнявся з місця… щосили стиснув два кулаки й тихо про себе,
-Це на удачу! Дай,Боже, щоб було все добре.
З полиці зняв букет троянд і вже за мить навіть усміхнувся. На душі потепліло, адже це для коханої.
За кілька хвилин, біля таксі помітив батька, за мить обійняв його,
- Привіт тату? Що з Ритою, з дитиною? До неї не можу додзвонитися.
- Привіт, сину. Все гаразд, в мене її телефон, впустила на підлогу, перестав працювати. Оце тільки з ремонту забрав. Досить розмов, таксі лічить гроші, поїхали.
Батько всівся біля водія. Вадим, обережно тримаючи квіти, присів на заднє сидіння. Наче вдихнув ковток свіжого повітря, коли батько сказав, що все гаразд. Це ж треба, впустила телефон! Чому на якийсь час ніхто свій не дав? Адже я так хвилювався.
Батько не став синові ятрити душу, щоб охопив його страх, коротко не скажеш, як все пережили. А довго, навіщо передавати ті хвилювання, які їм прийшлося пережити за три тижні. Адже три тижні назад, Маргарита захворіла на ковід - 19. Від нього всі і все тримали в таємниці. Дякувати Богу, це було в більш - менш легкій формі. Тому вона й попросила всіх, щоб мовчали. Але ж в такому стані, що без допомоги лікарів не обійтися. Добре, що знаходилася в окремій палаті. що не дійшло до зараження легенів, але інколи було дуже важко дихати, підключали кисень.
Батько озирався назад - до сина, полегшего переводив подихи. Добре, що приїхав, саме вчасно, сьогодні Риту мають виписати з лікарні, вдома буде не сама, тож на душі спокійніше.
Біля лікарні на них чекала теща й батьки Маргарити.
Він привітався, відразу запитав,
-То в якому відділенні вона?
- Ну, от і добре! - вперед вийшла теща,- Вже Риту виписали, одягається… Зараз вийде.
- А я вже думав, що народила.
- Та ні! Пологове відділене в іншій будівлі.
До них під`їхав Бус, за кермом сидів дядько Олександр, сусід Маргарити,
-Ну, що там? Де Рита… я готовий везти, тільки скажіть куди….
Черех хвилин двадцять Маргарита виходила з будівлі, позаду неї медсестра несла пакет з речами. Побачивши Вадима здивувалася,
-О! Ти приїхав?!
Він кинувся їй назустріч,
- Риточко, берізко моя!- Ніжно обійняв, поцілував у щоку.
- Ой, це ж тобі кохана!Такі, як ти любиш, - вручив квіти.
Ніжна усмішка, сонячний блиск в очах, відчуття радості й щастя переповнили її душу. Гучно забилося серце. Вона обійняла червоні троянди, від задоволення закрила очі. Але за мить, як в сполоханої пташки, по всіх забігали очі. Скривилася й ледь присіла, розгублено до нього,
- Ой, напевно я буду народжувати.
Від такої несподіванки, батьки запанікували, загомоніли.
Вадим не слухав їх, холодний піт покрив чоло, зблід,
-Як, прямо зараз?
- Так! Здається так,- ледь стримуючи біль видавила з себе.
Він ніс її до пологового відділення. А вона, щоб вгамувати біль, притискала до себе червоні троянди. Позаду доганяв батько,
- Рито, доню візьми ж телефон.
Минув тиждень… Біля пологового будинку на Маргариту чекала вся родина. Вадим тримав два букети червоних троянд. Один - віддав медсестрі, яка вручила йому сина. А інший букет, з солодким поцілунком, з словами подяки, подарував дружині. Вона з відчуттям задоволення, радості, з сяючими очима прийняла червоні троянди. Усмішка щастя розіллялась по обличчю,
- Дякую, коханий… Троянди – це ж мої улюблені квіти....
14.02.2021р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904876
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.02.2021
автор: Ніна Незламна