Земля повернулась на свою орбіту. ... повернулась до свого рідного Сонця. Чужа зухвала зірка понеслась кудись у далекий космічний простір, зовсім не переживаючи через вчинене нею жахіття. Так повелося між зірками та планетами … Немає сенсу озиратися назад. Свої моральні принципи і свої цінності ….
Почав танути льодовик. Подекуди на розкиданому камінні зароджувалось нове життя. Десь там у верховинні вже можна було помітити неспокій залишків атмосфери.
У метро вже було не так холодно. Ярослав та Ліза у пошуках їжі забиралися все далі і далі. ставало очевидним, що багато хто намагався скористатись метро як останнім бастіоном захисту. На жаль, не вдалося нікому. Крім них. Принаймні тут, у Києві ...
………………………
Російська платформа повернулась на землю. Чи те, що від неї залишилось …
Новочасне гладіаторство забрало все те краще, що залишалось на цьому кораблі. Не навчені нічого створювати, кримінальні групи дуже швидко почали знищувати одна одну. Лише із відчуття самозахисту у цих безглуздих танцях жорстокості і безнадії не було вбито членів команди, здатних посадити корабель на поверхню. Попавши на Землю, новоприбулі наче шуліки кинулися у руїни Паризького та Лондонського метро. Знищуючи тих, хто вижив … Забираючи у них останнє …
Інших платформ не було. Складалося враження, що вони надто далеко віддалилися від Землі. Можливо, шукаючи захисту на Проксіма Бі – найближчій до Землі придатній до життя планеті.
Все ще було життя у підземних лабораторіях Антарктиди. Але про них ніхто не знав. Та й залишені там групи дослідників не надто поспішали виявити свою присутність.
……………….
Найжорстокіша найбрутальніша група серед новоприбулих звернула увагу на Київське метро. Без особливої віри, що там вдасться чимось поживитися. Але як не пройтися залишками київських вулиць … У несамовитій гордості, що з цього колишнього їхнього простору саме їм вдалося вижити. І саме у них було якесь особливе призначення … Якась нова "богообраність", месіанство?! Як це все узгоджувалось із нескінченними космічними оргіями ... Безглуздя … Вічна безглузда нікчемність ...
Новоприбулі одразу звернули увагу на акуратність приміщень, що збереглися. Зібране щоденне сміття, окремо складовані використані газові балони … Відчувалась явна присутність якогось впорядкованого життя … Колишній полковник Узєлков та кілька його відданих бійців відчули черговий мисливський азарт … Щось таке було на платформі у космосі, коли вони заставляли своїх в’язнів виходити на арену і битися між собою. Ставки зростали, адреналін зашкалював … Зараз було щось схоже до цього … Знову з'явилась потенційна жертва. Один з найближчих заговорив.
- Які живучі, полковнику ...
- Тим цікавішим буде полювання.
- У них явно мають бути запаси, якщо вони протягнули так довго.
- Я теж так думаю …
………………………..
Почувши раптом людську мову, Ярослав мало не вигукнув з радості. Але, на щастя, наступна фраза прибулих заставила його стриматися … «У них мають бути запаси …». Десь там у лівій вітці була Ліза. Її потрібно було терміново відшукати.
……………………
- Ярославе, ми так мріяли про повернення кораблів …
- Боюсь, що ми хотіли не такого повернення.
- Ти говорив, що на російській платформі зібралося багато дивних людей. Мені здається, що це саме з неї … А що з двома іншими?
- Цього я не знаю. Але, можливо, вони теж повернуться …
………………….
Близько двох сотень голодних і озброєних бандитів крок за кроком заганяли Ярослава та Лізу на тупикову станцію. Рухаючись паралельно кількома тунелями, вони позбавили їх можливості ухилитись від переслідування. Карта метро допомагала робити це швидко і ефективно. І ось цей останній можливий пункт … Далі дороги не було … Можна було б собі лише уявити, що станеться з ними, коли Узєлков та його ватага почують, що насправді ніяких запасів більше немає.
Лізу охопив розпач. Навіть колишнє спокійне тунельне життя сьогодні видавалося для них справжнім раєм. Втікати більше не було куди …
- Ярославе, я дякую тобі за наше підземне щастя …
- Ти уже прощаєшся зі мною? Ще надто скоро … Я ще щось придумаю.
- Ми вижили, літаючи у космосі … А тут загинемо від рук якоїсь купки ідіотів … Як це все безглуздо … Яка нікчемна і примітивна людська природа?!
Плач Лізи заставив Ярослава ще більше задіяти свою фантастичну здатність до виживання. Ні, він не буде здаватися … Якщо людство на їх прикладі змогло вистояти за таких умов, то має бути … якась підказка …
…………………………
У самому куті тунелю наче причаївся старий тепловоз. Мабуть його залишили ще з часів існування легендарних метробудів. Вугілля … Це те, що Ярослав запримітив уже дуже давно. Просто не було можливості перенести його до ближчих схованок.
Переслідувачі вже майже наблизились до їхнього останнього сховку. Раптом їх слух прорізав звук ожилого тепловоза. На повній швидкості на них мчав локомотив орієнтовно п'ятдесятих років двадцятого століття. А може й раніше … Таких давно ніхто не бачив … там, у тому минулому нормальному житті …
Тепловоз набирав швидкість …
- Ярославе, ми зараз вирвемось на поверхню …
- Що б могло статись з рейками?!
- Я не про те … А якщо там немає чим дихати, радіація, все ще жахливо холодно …
- У нас немає шляху назад …
Двоє, як виявилось, ще донедавна неймовірно щасливих людей, тримаючись за руки, з нетерпінням вдивлялись у світлу цятку в кінці тунелю метро … Очі неусвідомлено ховались від такого незвичного освітлення. Але світло стрімко наближалось … Нарешті вони вирвались на поверхню.
Справді було холодно. Але цей холод нагадував стару добру українську зиму з її мінус три … Навколо виднілися руїни покинутих будинків, заводів, все ще стрімкі лінії порожніх вулиць … Якимсь мутним та сірим видався Дніпро … Було чути, як гудуть його звільнені від людини пороги ... У далині виднілись кущі молодого лісу. На них чекало життя …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904796
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2021
автор: Дружня рука