я сяду навпроти. жасминову свічку
сполохаю.
у склі міжвіконному цмин оберегом
застиг.
так досі й не вивчив, що краще вже гості
непрохані,
ніж плани бетонні. що можна і зовсім
без тих.
і руки до крові морозом знову
полущені,
а вітер із моря кватирку рве, вистигне
чай.
всі битви завершені, виграні, стяги
опущені.
і то був останній дарунок тобі мій,
прощай.
чим більше я знаю, тим менше я знаю,
вистою.
турботливим душам укол егоїзму
зроблю.
у прірву майбутнього млосно-туманного
вистрелю,
й своєю спинóю ту кулю у часі
зловлю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904557
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2021
автор: re_vanta