Горить багаття древнього народу,
летять жаринки в темінь вогняні...
Голодне Сонце проситься до сходу,
багрянець тліє у небесній млі...
Блукають тіні у відлунні світла,
злягає тихо росами туман,
він наче хоче напувати тишу,
слізьми омити спалений вігвам.
Невинні душі, ще поспіють в небо...
Струмок кривавий в гору не тече,
його ковтком Землі допити треба,
допоки Сонце з неба не пече.
Летить вогонь, бо дме невпинно вітер
та сіє сивий преріями дим,
додолу гне сухі криваві квіти,
немов прийшов віддячити живим.
Зійшлись й вовки, віддати мертвим шану,
колись вони єдиний був народ.
Тепер немов зализували рани —
співавши пісню виючих скорбот.
Та вили гордо, наче звали душі,
отих на смерть скалічених дітей,
бо навіть звірі не були байдужі,
до цих простих — нескорених людей.
Захтілось лордам крові на забаву,
кортіло в війнах нищити народ,
в жорстоких битвах здобувати славу.
Для них Шeйєни були ніби скот...
На совість вділи золоті мундири,
пішли мечем підкорювати світ,
Поклавши плем'я під війни сокиру —
Сховав в шляхетстві свій лукавий рід!
Та де ж тепер той мужній індіанець,
та зграя з ним танцюючих вовків?!
На всіх висить ярлик — американець,
свинцевим гнітом вкрадених років.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903413
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2021
автор: Олег Крушельницький