Щодня
увечері скидаю з себе
шкіру,
кладу на стілець
біля ліжка
і йду до тебе спати.
Боязко
ховаєшся під ковдрою,
спантеличений цим
дійством,
не знаєш, що ж робити
зі всіма цими
м'язами,
кістками,
жмутами нервів
і сухожиль.
Питаєш себе:
як торкнутись,
чи треба?
Про що говорити,
як мовчати?
Тому вигадуєш ніч.
Яка пускає в зіниці чорнило
і стеля чорниться.
Хвилини
довго обмотуються
навколо шиї
і ніяк не в' яжуться у вузол.
Думки пульсують
і стають
вибухонебезпечними.
А може,
страх болю набагато гірший,
аніж сам біль?
Чи питання ілюзії —
проблема самого замку?
Хіба ж найбільша свобода
не є в тім,
аби зректись найперше
себе?
І, можливо,
з того піску, що на дні серця,
ще зросте червона перлина —
око крові?..
Стіни
підслуховують мої думки,
і враз,
випроставши м'які плечі,
струшують додолу дрібні
цвяшки
темряви.
Розвиднюється.
Вдягаюсь.
Лягаю поруч.
Мовчки
перетягую частину ковдри.
Відчувши теплу шкіру,
спросоння кажеш:
до чого ж ти гарна,
коли гола.
2015 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902812
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2021
автор: Сніг_на_голову