Як в давніх казках люди кажуть:
В однім селі жив чоловік,
Був добрий, щирий, працьовитий,
А років було майже вік.
Прожив життя доволі тихо,
Постійно дядько працював,
Все заробляв своїм умінням,
Та ласку Божу він знавав.
Дружина рік назад померла,
Спокійно, мирно відійшла.
Відпрацювалася сердешна,
І спокій вже собі знайшла.
Коли прийшла його година,
Зібрав дітей навколо він,
Яких було у нього десять,
А він для них лише один.
Вони схилилися над батьком,
Похнюпивши свої носи,
А на очах стояли сльози,
Як краплі чистої роси.
А він підвівшись їм промовив:
"Життя прожив я не дарма,
Все добре, дітки, не сумуйте,
Нічого вічного нема.
Візьміть но, хлопці, віник в руки,
Що там в коморі, у кутку
Несіть сюди його хутчише,
Зробіть но, послугу таку.
Ви хлопці сильні і потужні,
Зламати спробуйте його,
І покажіть хто з вас найкращій,
Подужав віника того."
Почали хлопці віник гнути,
Але зламати не вдалось,
Бо віник гнувся, вивертався,
І найсильніших не знайшлось.
"Що, дітки мої, не виходить?-
Сказав з сарказмом їм старий,-
"Та віник цей зламати може
Хлопчина, навіть, ще малий."
І взявши віника у руки,
Його швиденько розв'язав,
А потім всі гілки із нього
Спокійно й легко поламав.
"Отож, сини, моя наука:
Коли разом, то сила ви,
Тому тримайтеся у купі,
І Боже вас благослови."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902531
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2021
автор: jogasan