Думка, мов куля, прошила нутро,
вжалила груди в самісіньке серце:
автозупинковий голуб... Петро
пильно вдивлявся в мій бік, як в люстерце.
Погляди наші зійшлися умент.
Зиркнувши в душу тремку, голубину,
в очі, мов двійко блискучих монет,
раптом відчув я у птасі людину.
Впали пожбурнені крихти на сніг.
Звір недовірливо дзьобнув поживу.
Долю пташину, немов уві сні,
миттю душа моя перепрожила.
Ні, не айтішник, суддя чи актор.
Ні, не убивця, не злодій-собака...
Бачу заправку і чергу з авто.
Бачу пальне, що тече в бензобаки.
Бачу родину, кохану Петра.
Бачу: у вроді жіночій він петрав.
Бачу й кістляву, з косою котра.
Чом же тепер ти став голубом, Петре?
З чим ти теперки у світ завітав?
З миром або відбувати спокуту?
Петре, чи грішна душа, чи свята
нині до крил і до дзьоба прикута?
Птаха сьорбнула з калюжі води,
вклала в мовчанку всі радощі й травми.
Мить — і у небі, легкий, наче вдих, —
реінкарнований бензозаправник.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902309
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2021
автор: Олександр Обрій