СВІЧКА НАДІЇ

Моя  Україно  –  куди  ти  ідеш?
Невже  таким  шляхом  ти  щастя  знайдеш?
Ти  стільки  наруги  уже  потерпіла,
Що  чорнії  коси  давно  посивіли!

Татари  й  монголо  нагайками  били,
Та  люд  український  вони  не  зломили.
За  землю  і  правду  життя  віддавали,
Щоб  щастя  і  долю,  і  правду  ми  мали.

Листа  посилали  султану-паші  –  
Нехай  почитає  козацькі  вірші!
Про  все  це  забули  невдячні  нащадки,
Заморськії  Семи  диктують  порядки.

І  волю,  і  правду  ногами  стоптали,
Закони  приймаєм,  щоб  землю  забрали  –  
Так  де  ж  твоя  шабля,  сміливий  козаче?
Ти  встань,  подивися  –  Україна  плаче.

Ми  всі  на  колінах  –  що  ж  будем  робить?
Бо  дуже  душа  у  народу  болить.
Болить  за  країну,  яку  розікрали,
За  храми  святії,  що  зруйнували.

Содом  і  Гомора  всіх  нас  чекає,
Земля  під  ногами  давно  вже  палає.
Покайтеся  ж,  люди,  зверніться  до  Бога,
І  хай  відійдуть  біль  і  тривога.

Давайте  засвітим  свічку  надії,
Що  всі  ми  словяни,  що  ми  не  чужії.
Не  будем  тебе,  Україно,  ділить,
А  будем  трудитись,  любить  і  творить.

Найкраща  у  світі  –  моя  Україна,
Як  матір  рідненька,
Для  всіх  ти  –  єдина!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2021
автор: Новікова Любов Андріївна