* * *
Палата. Ліжко. М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Вже котрий тиждень вона поспіль
йде за ці мури кам’яні.
Тут з госпітальних сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі – різні віком –
чиїсь бліді сумні обличчя.
Глядять на сад і склеп похмурий,
і на безвихідь, і на мрії.
Глядять на чорні в снігу мури,
глядять на сонце, що ледь гріє…
Вона спішить. Там син нездужий –
один – мов згусток больовий.
Вже безсвідомий і байдужий,
та все ж живий… Іще – живий…
Згасають мрії, як примари,
в які чуття не обрядись.
Он вже побігли санітари
з пустими ношами кудись.
Шкребе у горлі від карболки.
Від горя – сльози потекли.
В хустинці – ті страшні осколки,
що сину тіло посікли.
О, ця війна... Війна!.. Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом – сивина:
– Синочку мій! Живи! Я швидко…
Ось вже й палата. Лікар тут.
І хтось іще. І санітари.
А на підлозі – бинт і жгут,
і син укладений на мари*.
Як осягти той жах думками?
І де та – з болями – скрижаль?..
А лікар – лиш розвів руками:
– Ми не спасли його, на жаль.
Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата, м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…
* мари – ноші для перенесення мерців
14-16.01.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901675
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2021
автор: