Дощем січе, туманом манить січень.
Волога пробирає до кісток.
Окрім як дрижаки хапати, нічим
зайнятися збіговиську істот.
Хіба місити ровером болото.
Хіба крутити воликам хвости.
Дядькам із пролетарської голоти
нема чого мені відповісти.
Один із них насущний день клясти́ме,
найвище керівництво, і чинуш.
Минуле ж — вихвалятиме, гостинне.
А нині — кепсько дядькові...Чому ж?..
Раніше більше міг купити їсти,
"на книжку" в рік відкласти сто рублів.
Мені йому нема що відповісти:
цей біль в мені ніколи не болів...
В країні тій під назвою "минуле"
плекав свій рай диванний самурай.
Він так його манив, нестерпно муляв,
що міг би — дядько б скочив сам у "рай".
Мені його розраджувати нічим,
бо день насущний — це для мене рай.
Бо все, що в мене є — дошкульний січень:
приймай таким, як є, або вмирай.
На жаль, немає іншої дієти —
хоч вовком, мій січневий дядьку, вий.
Отак у головах дійшли "совєти"
в дві тищі двадцять перший рік новий...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900821
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2021
автор: Олександр Обрій