Щоранку прокидаюсь я.
Прокидаюсь, щоб побачитись з Тобою.
З Тобою – єдиним, коханим і рідним.
Таким щирим, ласкавим і ніжним.
Осінній холод мене не зупинить
І простуду свою залишу вдома я.
Лиш обняла б Тебе я,
Доторкнулась!
О, мамо!
Лише ти знаєш, що я до Нього відчуваю.
І тільки ти знаєш, що я Його від інших ховаю...
Він і сам не знає, що я так сильно Його кохаю.
Коли очі Його бачу,
То кожного разу в них тонути починаю.
Та тільки Він короткі погляди кидає.
Може соромиться...
А потім кожного разу питає,
Чому я так на Нього задивляюся?
Але що ж можу відповісти я?
Просто посміхаюся.
Недавно снився Він мені.
Не Такий як завжди.
Бо веселим рідко бачу Його я.
Адже з виду Він серйозний, тихий і холоднокровний.
А ще, Він нічого і ніколи не встигає.
Такий безвідповідальний.
І кожного разу за це прощати Його готова я.
Не тому що в мене гордості нема, а тому що ображатися не вмію я.
Кожного разу, коли мені Його не вистарчає,
То дотики згадую Його я.
Кожен дотик пам'ятаю!
Обійми, поцілунки, підтримку руки Його.
Толерантний Такий, вихований, стриманий.
Іншим важко зрозуміти, що Він відчуває,
Та я все бачу.
Хоч Він і не помічає.
При Ньому, не навмисно,
Як п'яненька веду себе я.
Ох.. П'яна без вина!
Адже мовчки посміхаюсь, коли Він видавлює з мене хоч якісь слова.
Антарктидо моя!
Твою прохолоду кохаю я!
І спів вітрів Твоїх!
І мряку ночей Твоїх!
І горби гір Твоїх!
І сльози морів Твоїх!
І характер морозу Твого!
Усе, що в тобі – світ. Мій всесвіт.
Не потрібні мені інші,
У них душі пусті.
Ні! Душ у них нема!
Ти правий, люди вже не ті.
Вони черстві.
Сліпоглухонімі...
Сонця всередині них нема.
Галактики їхні опустіли. Без сонця згинули планети великі й малі.
Якщо чесно, я завжди було дурною.
І доброю.
І якщо Твоє сонце згасне, то дозволь ним мені для Тебе стати!
Яскраву зірку замінити зможу я, я сильна!
Вдячна за все Тобі я.
За те, що...
Ти
Зі мною.
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900226
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2021
автор: Солодка, як вишня