О друзі милі, нас все менше –
Сирітства біг земних стежин...
Закономірність? Та чи легше?
Незваний ирію* ужи́н...
Хоч перед очі – юнь у цвіті
І горнеться ще майбуття;
Дівчатка й хлопці в білім світі,
У мріях ще усе життя...
Не лишень на ескізах Неба –
Наш вибір в силі Божій є.
Прямує кожен з нас, далебі,
Шляхом, що вимостив й жиє.
Та ейфорія все пізнання
Дає пояснення й цьому́ –
Душ кругообіг, вічна даність,
Збагнути б це в земнім уму...
14.12.2020р.
Вирій (ирій, ірій, рай) — у східнослов’янській міфології — стародавні назви раю — блаженної сторони, вічної весни, вічного світла і Райського (Світового) дерева, Дерева життя, біля вершини якого нібито мешкають птахи та душі померлих; в українському фольклорі збереглося відлуння давніх уявлень про перевтілення душ померлих; можливо, відлітання птахів у Вирій так чи інакше асоціювалося з переміщенням душ у потойбічний світ, де, чекаючи на свій час, перебувають душі ще не народжених дітей (пор. народну формулу «звідки беруться діти» та відповідь на неї — «бусол, лелека, ворона чи гуси принесли»); у народних піснях весняного циклу збереглися мотиви відмикання ключем Вирію, звідки прилітають птахи; за народною легендою, колись ключі були у ворони, але та прогнівила Бога, і ключі було передано іншій птиці (можливо, зозулі, яка покидає вирій останньою), тому й кажуть: «Ворона й за морем літає, та дурна вертає»;
http://ukrlit.org/slovnyk/вирій
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898136
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2020
автор: Променистий менестрель