ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА


Зустрілися  вони  іще  тоді,  
Коли  на  різних  мовах  розмовляли.
Він  вправно  сходив  вниз,  вона  ж,  в  біді,
На  «вежу  вавилонську»  позирала.
Спиналася,  мов  кішечка  гнучка,
Минаючи  всі  виступи  колючі.
Було  достатньо  власного  пучка
Волосся,  щоб  не  оступитись  з  кручі…

Зійшов  один,  а  другий  ще  ген-ген
Ілюзій  напомпує  в  грішну  долю,
Бо  домінує  той  безглуздя  ген
У  молодих,  як  бур’яни  по  полю…
Душа  вбирає  смертоносний  пил
Тієї  вежі  звабної  страшної…
(Тоненькій  квіточці  бракує  сил,
Коли  на  неї  світ  увесь  війною).

У  пам’яті  стривоженій  –    як  флеш  –    
Глибокий,  мудрий,  незабутній  погляд,  
Очима  розмовляти  можна  теж…
Формує  час  і  душі,  і  світогляд.
Вітрами  літ  розвіялись  давно
Ілюзії  на  спільнім  перехресті.
В  минулому  –  недогране  кіно,
Настав  час  інший  і  парад  травестій.

23  січня  2020
(с)  Валентина  Гуменюк







адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897879
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.12.2020
автор: палома