Зима, зима... Подружко, заспівай,
Так як раніше ти завжди співала...
Від твого співу ми відчуєм рай,
Тоді й душа боліти перестане...
Он хмари затягли вже небосхил,
Мороз тріщить і сумно щось кигиче...
Твої пісні - мелодії вітрил,
А голос твій в незвідане нас кличе...
Твій спів іде із глибини таїн,
І кожна пісня: зболена й весела-
Підніме нас до немеркнучих вершин,
І ми ще зможемо розправить крила...
Сніги ідуть...Подружко, заспівай,
Тоді і туга буде наче пісня,
Ми будем пити несолодкий чай,
Минуле згадувати будем,звісно...
І не журись, що зболена душа,
І сріблом збілені давно вже коси,
В твоїх піснях і радість, і краса,
І теплі ночі, й світанкові роси...
Он дрова в пічці радужно горять,
І хоч злий вітер знов у вікна віє,
Та ти ж умієш так пісні співать,
Що спів нас більше, аніж піч зігріє...
Зима, зима...Подружко, заспівай,
А я тобі, як зможу, підспіваю...
Війна і вірус...Коли ж їм прийде край?..
Та спів долати смуток помагає...
Отож, подруженько, співай, співай,
Твої ж пісні в селі усі любили,
Нехай вони для всіх й тепер звучать,
І додають усім наснаги й сили!..
P/S: Це вірш - посвята моїй своячці Зої Миколаївні Бугрій, з мого рідного села Верблюжка, яка мала, та й нині має чудовий голос... Вона завжди співала і в селі, і в районі, і в обласному центрі, та й у інших районних центрах, на різний творчих заходах і святах.
І її заслужено називали другою Зикіною. На жаль,
тоді не було таких чудових конкурсів, як "Голос країни", та "Україна має таланти", тощо...
Якось так склалося, що в дитинстві ми жили з Зоєю на одній вулиці,наші мами разом працювали в колгоспі, і дружили, і спілкувалися, і співали...
Я пам"ятаю Зою зовсім маленькою, вона ж бо народилася уже після війни, і голодному 1946 році. Її батько повернувся
з війни живий, та працюючи на колгоспному полі ще з одним
товаришем, підірвалися на міні, коли Зої ще не було й місяця від народження...
У ті голодні роки, я частенько ходила до тітоньки Наталії,
мами Зої. У них був гарний садок а в ньомі різні плодові дерева,
в тому числі й шовковиця. У нас теж був гарний садок, та не було шовковиці, а окрім того яблуні у нас були тільки пізні, тому я частенько ходила до тітоньки Наталки, мами Зої,
поласувати ранніми яблуками та шовковицею. Тітка Наталя, як і
наша мама працювали в полі, і на фермі, а маленьку Зою доглядали її старші діти, наші з братом ровесники: Марійка, яку лагідно називали Маня, а ще Варя і Коля... На жаль з цієї незабутньої , співочої родини, нині в живих є лише Зоя і Маня.
Ідучи з роботи всі жінки і моя мама теж, заходили до тітоньки Наталії,так як їх будинок був передостаннім на вулиці,
щоб посидіти, відпочити і поспівати. Тому я частенько ждала там свою маму, і щоб разом прийти додому, а ще й через те,
що дуже - дуже хотілося послухати ті співи. То я добре
пам"ятаю, як маленька Зоя не тільки підспівувала жінкам, а ще
й затягала, як тоді казали такі приспівки, які не всі дорослі могли виконати... Коли я пішла після закінчення семирічки до середньої школи, моя мама продала власноруч збудовану після війни хату і купила в центрі села, щоб мені ближче було ходити до школи.
Тому на деякий час, я втратила зв"язок з сім"єю Зої.
Але доля склалася так, що ми з нею майже одночасно вийшли
заміж за братів Бугріїв, причому вийшло так, що молодша від
мене Зоя вийшла за старшого, а я за середнього. Зоя деякий
час невіщила, а ми з чоловіком жили окремо. І перші хлопчики у нас народилися з різницею в один місяць.
Так склалося, що вже жодного з троьох братів Бугріїв
немає серед живих, я живу в Долинській, тут же живуть і дві сестри двійняшки Рая і Зіна, теж уже вдови, а молодші мої своячки, чи то невістки Зоя і Марійка так і живуть у рідному й мені селі Верблюжці...
З Зоєю нині ми спілкуємось в основному телефонами,
хоча я іноді буваю у селі, але тільки тоді, коли хтось з
моїх дітей туди мене повезе, самотужки уже не доберусь. Мені цікаво і село побачити, і поспілкуватися з ріднею, бо ж там же живуть і мої племунники Оленка і Анатолій, діти наймолодшого з Братів Бугріїв Павла... В час таких зустрічей буває що Зоя мені співає, а їй декламую свої нові вірші...
На жаль жити в селі нині дуже важко, особливо літнім людям,
які вже не мають сили тримати домашню живність, та й городи вже не всі в змозі обробити...
Та найважче ще й те, що в селі немає газу, а дрова і
вугілля не кожній сільській сім"ї по силі. Та люди, мої рідні сільчани, не падають духом, працюють і залишились такими ж гостинними, як і були раніше...
Цього літа мені вдалося побувати у рідному селі, поспілкуватися з ріднею, ще й сфотографуватися, і з своячками і з племінниками...Якщо мені вдасться деякі з фоток перекинути до цієї розповіді, то я це зроблю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897264
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2020
автор: геометрія