ПОДРУЖКО, ЗАСПІВАЙ…

                               Зима,    зима...  Подружко,  заспівай,
                               Так  як  раніше  ти  завжди  співала...
                               Від  твого  співу  ми  відчуєм  рай,
                               Тоді  й  душа  боліти  перестане...
                                 Он  хмари  затягли  вже  небосхил,
                                 Мороз  тріщить  і  сумно  щось  кигиче...
                                 Твої  пісні  -  мелодії  вітрил,
                                 А  голос  твій  в  незвідане  нас  кличе...
                                 Твій  спів  іде  із  глибини  таїн,
                                 І  кожна  пісня:  зболена  й  весела-
                                 Підніме  нас  до  немеркнучих  вершин,
                                 І  ми  ще  зможемо  розправить  крила...
                                 Сніги  ідуть...Подружко,  заспівай,
                                 Тоді  і  туга  буде  наче  пісня,
                                 Ми  будем  пити  несолодкий  чай,
                                 Минуле  згадувати  будем,звісно...
                                 І  не  журись,  що  зболена  душа,
                                 І  сріблом  збілені  давно  вже  коси,
                                 В  твоїх  піснях  і  радість,  і  краса,
                                 І  теплі  ночі,  й  світанкові  роси...
                                 Он  дрова  в  пічці  радужно  горять,
                                 І  хоч  злий  вітер  знов  у  вікна  віє,
                                 Та  ти  ж  умієш  так  пісні  співать,
                                 Що  спів  нас  більше,  аніж  піч  зігріє...
                                 Зима,  зима...Подружко,  заспівай,
                                 А  я  тобі,  як  зможу,  підспіваю...
                                 Війна  і  вірус...Коли  ж  їм  прийде  край?..
                                 Та  спів  долати  смуток  помагає...
                                   Отож,  подруженько,  співай,  співай,
                                   Твої  ж  пісні  в  селі  усі  любили,
                                   Нехай  вони  для  всіх  й  тепер  звучать,
                                   І  додають  усім  наснаги  й  сили!..
 P/S:        Це  вірш  -  посвята  моїй  своячці  Зої  Миколаївні  Бугрій,  з  мого  рідного  села  Верблюжка,  яка  мала,  та  й  нині  має  чудовий  голос...    Вона  завжди  співала  і  в  селі,  і  в  районі,  і  в  обласному  центрі,  та  й  у  інших  районних  центрах,  на  різний  творчих  заходах  і  святах.
   І  її  заслужено  називали  другою  Зикіною.  На  жаль,
тоді  не  було  таких  чудових  конкурсів,  як  "Голос  країни",  та  "Україна  має  таланти",  тощо...
 Якось  так  склалося,  що  в  дитинстві  ми  жили  з  Зоєю  на  одній  вулиці,наші  мами  разом  працювали  в  колгоспі,  і  дружили,  і  спілкувалися,  і  співали...
Я  пам"ятаю  Зою  зовсім  маленькою,  вона  ж  бо  народилася  уже  після  війни,  і  голодному  1946  році.    Її  батько  повернувся  
 з  війни  живий,  та  працюючи  на  колгоспному  полі  ще  з  одним
товаришем,  підірвалися  на  міні,  коли  Зої  ще  не  було  й  місяця  від  народження...
 У  ті  голодні  роки,  я  частенько  ходила  до  тітоньки  Наталії,
мами  Зої.  У  них  був  гарний  садок  а  в  ньомі  різні  плодові  дерева,  
в  тому  числі  й  шовковиця.    У  нас  теж    був  гарний  садок,  та  не  було  шовковиці,  а  окрім  того  яблуні  у  нас  були  тільки  пізні,  тому  я    частенько    ходила  до  тітоньки  Наталки,  мами  Зої,
 поласувати  ранніми  яблуками  та  шовковицею.  Тітка  Наталя,  як  і
наша  мама  працювали  в  полі,  і  на  фермі,  а  маленьку  Зою  доглядали  її  старші  діти,  наші  з  братом  ровесники:  Марійка,  яку  лагідно  називали  Маня,  а  ще  Варя  і  Коля...  На  жаль  з  цієї  незабутньої  ,  співочої  родини,  нині  в  живих  є  лише  Зоя  і  Маня.
Ідучи  з  роботи  всі  жінки  і  моя  мама  теж,  заходили  до  тітоньки  Наталії,так  як  їх  будинок  був  передостаннім  на  вулиці,
щоб  посидіти,  відпочити  і  поспівати.  Тому  я  частенько  ждала  там  свою  маму,  і  щоб  разом  прийти  додому,  а  ще  й  через  те,
що  дуже  -  дуже  хотілося  послухати  ті  співи.  То  я  добре
пам"ятаю,  як  маленька  Зоя  не  тільки  підспівувала  жінкам,  а  ще  
й  затягала,  як  тоді  казали  такі  приспівки,  які  не  всі  дорослі  могли  виконати...                                                                                                                                                  Коли  я  пішла  після  закінчення  семирічки  до  середньої  школи,  моя  мама  продала  власноруч  збудовану  після  війни  хату  і  купила  в  центрі  села,  щоб  мені  ближче  було  ходити  до  школи.
 Тому  на  деякий  час,  я  втратила  зв"язок  з  сім"єю  Зої.
 Але  доля  склалася  так,  що  ми  з  нею  майже  одночасно  вийшли
 заміж  за  братів  Бугріїв,  причому  вийшло  так,  що  молодша  від  
мене  Зоя  вийшла  за  старшого,  а  я  за  середнього.  Зоя  деякий  
час  невіщила,    а  ми  з  чоловіком  жили  окремо.  І  перші  хлопчики  у  нас  народилися  з  різницею  в  один  місяць.
 Так  склалося,  що  вже  жодного  з  троьох  братів  Бугріїв
 немає  серед  живих,  я  живу  в  Долинській,  тут  же  живуть  і  дві  сестри  двійняшки  Рая  і  Зіна,  теж  уже  вдови,  а  молодші  мої  своячки,  чи  то  невістки  Зоя  і  Марійка  так  і  живуть  у  рідному  й  мені  селі  Верблюжці...
 З  Зоєю  нині  ми  спілкуємось  в  основному  телефонами,
 хоча  я  іноді  буваю  у  селі,  але  тільки  тоді,  коли  хтось  з
моїх  дітей  туди  мене  повезе,  самотужки  уже  не  доберусь.  Мені  цікаво    і  село  побачити,  і  поспілкуватися  з  ріднею,  бо  ж  там  же  живуть  і  мої  племунники  Оленка  і  Анатолій,  діти  наймолодшого  з  Братів  Бугріїв  Павла...  В  час  таких  зустрічей  буває  що  Зоя  мені  співає,  а  їй  декламую  свої  нові  вірші...
 На  жаль  жити  в  селі    нині  дуже  важко,  особливо  літнім  людям,
які  вже  не  мають  сили  тримати  домашню  живність,  та  й  городи  вже  не  всі  в  змозі  обробити...
 Та  найважче  ще  й  те,  що  в  селі  немає  газу,  а  дрова  і
вугілля  не  кожній  сільській  сім"ї    по  силі.  Та  люди,  мої  рідні  сільчани,  не  падають  духом,  працюють  і  залишились  такими  ж  гостинними,  як  і  були  раніше...
Цього  літа  мені  вдалося  побувати  у  рідному  селі,  поспілкуватися  з  ріднею,  ще  й  сфотографуватися,  і  з  своячками  і  з  племінниками...Якщо  мені  вдасться  деякі  з  фоток  перекинути  до  цієї  розповіді,  то  я  це  зроблю...

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897264
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2020
автор: геометрія