Погойдай мене, дядьку Вітре.

Погойдай  мене,  дядьку  Вітре!

–  Погойдай  мене,  дядьку  Вітре,  на  матусі  тонкому  стеблі!
Я  вже  виріс  і  бачу  небо,  там  де  хмари,  як  кораблі.
Лист  зелений  тріпоче  примхливо,  мов  метелик  себе  забавля.
–  Погойдаю,  –  сказав  йому  Вітер,  –  бо  весняне  ти  ще  маля.  

–  Покатай  мене,  дядьку,  по  небу,  там  де  зорі,  де  сонця  тепло.
Я  вже  виріс,  і  хочу  негайно  на  твоє  перебратись  крило.
–  Ні,  малий  ти,  Листочку,  ще  рано.  Тільки  літо  буяє  в  саду.
А  коли  підростеш,  я  по  тебе  восени  неодмінно  прийду.

Ріс  листочок  між  віття  у  мами,  часто  в  піжмурки  з  жайвором  грав.
І  хотів  відірватись  від  гілки,  щоб  ніхто  більш  за  чуб  не  тримав.
Умовляла  його  юна  Вишня:  „Синку  любий,  не  поспішай.
Краще  буде  у  мене  на  вітті.  Наодинці  мене  не  лишай.”

Та  бурчав  Лист  сердитий  до  неї:  „Хочу  світ  я  побачить,  літать.
Досить,  мамо,  мене  колихати,  й  біля  себе  насильно  тримать.”  
Пожовтів  під  жовтневим  серпанком,  зрозумів,  що  уже  не  юнець.
–  Покатай  мене,  дядьку  Вітре,  подивися  –  я  вже  молодець!

Тільки  й  встигнула  зойкнути  Вишня:  „Повернися,  дитино,  у  сад.
Не  лишай  свою  рідне  коріння,  бо  не  вернешся  більше  назад.
Я  без  тебе  помру  самотня,  ми  ж  не  стрінемось,  повернись…”
Та  Листок  відповів  безтурботно:  „Я  скорю  білий  світ.  Не  журись.”

І  поніс  його  Вітер  у  небо  понад  золотом  пишних  садів,
Понад  ставом,  аж  до  перелітних  журавлиних  журливих  ключів,
Підіймав  над  дощами  до  сонця,  аж  до  зір  ніс  у  мандри  земні.
Він  ні  раз  не  згадав  рідну  матір,  її  віти  самотні,  сумні.

Хоч  їй  падало  листя  під  ноги,  захищаючи  корінь  в  землі,
Вона  знала  весною  знову  проростуть  листям  діти  малі.
А  отой  неслухняний  і  впертий,  що  із  Вітром  літав  вдалині,
Впав  заморено  в  мерзлу  землю  в  невідомій  чужій  стороні.

Роздивлявся  Листочок  журливо:  „Чому  ж  матері  поряд  нема?”
Навіть  трави,  колись  бешкетливі,    поховала  у  саван  зима.
Чужина,  і  самотність,  і  холод,  і  дерева  байдужі  стоять.
І  почав  він  матусю  далеку  на  усі  передзвони  гукать.

–  Поверни,  дядьку  Вітре,  благаю  на  матусі  тоненьке  стебло.
Але  Вітер  лише  завиває:    „Пробач,  хлопче,  скінчилось  тепло.
І  дитинство  скінчилось,    і  літо.  І  дороги  назад  вже  нема…”
Не  спішіть  залишать,  діти,  матір,  щоб  між  вами  не  стала  зима…
                                                                                                                                                 9  листопада  2020  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2020
автор: Oxana Levina