Вона була закохана у небо...
Рум'янцями цвіли іі достиглі грона.
Така чарівна для усіх, йому ж - не треба,
занадто високо було, це - перепона.
Улітку зелені навколо так багато,
не дивно, що губилась на тім фоні.
Та з часом грона стали достигати
в осінньому багрягім марафоні.
А небо завжди мало свої справи -
весна і літо потребують часу:
відпустки, зустрічі, хмарки, якісь забави,
не до калини...потім...колись... з часом...
А час ішов, і лагідна блакитність
потрохи посіріла, аж до сталі.
Холодний дощ періщів все частіше.
Дерева раптом зовсім голі стали.
Вже перший випав сніг у міжсезоння.
Поснули вкриті ним сумні дерева.
А небу не до сну й чомусь безсоння -
незвичною для нього є перерва.
І серед сіро-білого довкілля
узріло раптом ці рум'янцем вкриті грона.
Неначе відбулось якесь прозріння:
- Яка ж красуня ця калинонька червона!
Та не одне воно замилувалось,
бо до краси багато є охочих.
Ягідками калини ласувалось,
і прикрашалось у вінках дівочих.
А їй не жаль втрачати намистинки,
нехай радіють з них птахи і люди.
І, загорнувшись в снігові перинки
заснула до весни...нехай їй тепло буде!
***
Таке життя...На все своя причина Буває й ми живем, як та калина. Закохуємсь у недосяжну висоту.
І все життя чекаєм, та не ту...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897056
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2020
автор: Tanita N