Опустіло село, умирало воно,
спозаранку в пустуючій тиші...
А колись же воно пречудове було,
в нім світилися вікна відкриті...
Помирали усі: і дорослі, й малі,
у обіймах смертельної муки...
Стогін лився навкруг угорі й на землі,
від біди і страшної розпуки...
А було ж те село і співало, й цвіло,
і орало, і сіяло вчасно...
Працювали усі від зорі до зорі,
і врожаї збирали прекрасні...
Скільки ж сіл отаких і великих, й малих,
у стрішні ті роки вимирали...
Здали всі врожаї і комори пусті...
Залишилось одне, умирати...
І степи, і поля, і родюча земля,
від наруги такої стогнали...
Сумувала земля і чорніла стерня,
від такої біди все вмирало...
Не забуть нам повік ті далекі роки,
вони в пам"яті нашій навіки...
Допустити таке, не дозволим таки,
доки є в нас мізки й сильні руки...
Опустіло село, умирало воно,
та і нині є бідні в нас села...
І рідіють хати...В незаможне село,
не доходить туди все, що треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2020
автор: геометрія