Наш ворог хоче щоб ми все забули
І знову затягнути нас в ярмо.
Впродовж віків нас нищили і гнули,
А ми, на диво, досі живемо́!
Із мапи стерти, звести нас зі світу,
Назавжди щоб забули хто ми є,
Кого нащадки і чиї ми діти,
Коріння роду втратили своє.
Мільйони вбитих, полічити годі,
Навіки щезли в тюрмах, таборах.
Голодомори, війни у народі
Вселили в гени невимовний жах.
Що ми ще є, то це насправді диво?
Адже підступність наших ворогів,
Жорстокість дика, лють і що важливо
Було мовчазне схвалення богів…
Які гріхи, провина в чому наша?
І як на мене, є вона у тім,
Що ми орду, яку прозвали «раша»,
Самі призвали і впустили в дім…
А треба було нищити ординців,
Щоби в тайзі защезли, в болотах.
Лишень при згадці слова УКРАЇНЦІ
В нутрі звіринім прокидався страх.
Нам пам'ять історичну відновити,
Щоби в душі ятрило повсякчас.
І душу українства відродити,
Щоб дух свободи, вольності не згас.
Себе не дати знов заколисати,
А пам'ять щоб будила кожен раз!
Рішучість мати ворога вбивати,
Не дати змоги щоб вбивали нас.
30. 11. 2020 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896710
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2020
автор: Мирослав Вересюк