Не було посухи,
не було й стихії...
Та люди у селах
від біди німіли...
В ті роки врожаї
були навіть вищі,
в селах жили люди
всі до праці звичні...
Більшовицька зграя,
ніби очманіла,
усе забирала,-
собі й закордони
зерно відправляла...
Нечуваний голод
у селах настав...
Це все Йосип Сталін
бандитів наслав...
Кремлівська та банда
"активістів" мала,
озвірілих зайдів
в села посилала...
А ті, як навіжені,
мітлою червоною,
усе вигрібали,
і зовсім нічого
людям не лишали...
А коли весною,
сонце засвітило,
вижити селянам
вже не було сили...
Вмирали дорослі
і старі, й малі,
і їх усіх разом
кидали у ями...
Коли ж знадобились
роботящі руки,
гнали на роботу
за шматок макухи...
Стали люди й села
схожі на могили,
знищили свідомо,
злії чорні сили...
І нам цього, люди,
не забуть ніколи...
Їхні справи й думи,
згадуєм сьогодні...
Та й не лиш сьогодні
і вчора, і завтра,..
забувать не можна,
важку тую правду...
P/S: Ніби погоріли у ту пору села...НІ, Гірше, ніж погоріли.
Не витримала б душа Великого КОБЗАРЯ такої наруги над земляками, яку організувала більшовицька зграя в українських селах у 1932 - 1933 роках.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896516
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2020
автор: геометрія