Ця земля лежить, розпластана, терпляча, —
мов чекає на далекий час, коли
врешті витравиться вдача з нас теляча,
відревуть чужою мовою воли.
Так болить, коли не чують рідні діти.
Важко дихать крізь байдужості асфальт.
Попри сльози й стогін важко їй радіти.
Душу й тіло душить чоботом mockaль.
Все ж радіє дивина простоволоса.
Крізь бетони пнуться паростки тверді.
Скільки б їй дітей чекать не довелося, —
стерпить все, і навіть вила по воді,
що у нас перед очима ними водять.
Ми й самі не проти: вірим в міражі.
Там гляди — і з моря виждемо погоди.
Ось вода вам, осьде вила — ворожіть!
Ця земля в мені палким вирує духом.
Крізь негоди, мряку, темряву й туман,
земле-мамо, шепочу тобі на вухо,
що від тебе в світі кращої нема!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895677
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2020
автор: Олександр Обрій