Місто тобі не кориться, хоч ти у ньому пливеш і пливеш
писком дельфінів у морі цін і брязком монеток на решту.
Скелями стелиться рідний район, а хворі панельки чхають.
57 і 5 – код її домофона, п’ять-сім-п’ять – схема хайку.
Ти розчинився у буднях цукром, спогади випив із чаєм.
Кажуть тобі: та забудь ту суку, нащо у снах обіймаєш?
Небо облизує бруд із труб. А пам'ять, мов сонце, не згасла:
ти пам’ятаєш, як батько грубо вдарив у шостому класі,
друг перевтілився раптом в Брута, страх – у панічну атаку.
Виє у заростях вітер маршруту, що ти відклав, на згадку.
Ти пам’ятаєш, як вмерла віра (в себе, в людей) остаточно.
Ножики спогадів ріжуть нерви, нащо вкотре заточуєш?
Леза залізли й дістали жили. Човен Тесея не тоне.
Як позбуватись химерних напливів, що випускають стогін?
Можеш трухляві до́шки міняти, та без химер – ти вже інший.
Може, той самий, але затятий. Викинув зайве – вже ліпше.
Місто тобі покориться, бо, якщо довго пливеш і пливеш,
часто звикаєш до моря цін і мнеш орігамі із решти.
Світ забивається між цвяхів, а спогади туляться в стадо.
Лиш забажай те, чого хотів, – і Джин вилітає з Багдаду.
©Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895284
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.11.2020
автор: Олена Галунець