Так шкода, не відверті були дідусі...
Ні, відверті, звичайно, та тільки... мовчали...
Затискали серп, заступ міцніше в руці,
Коли я: "Розкажи, що було!"... І зітхали...
Так шкода... Я ж допитливий був... Та і є...
Та історії не дочекався відвертої.
Так шкода... лиш по слову збирав те, своє,
Лиш уривками знаю життя круговерті їх...
Так, шкода... Я ніколи в житті не любив
Ту "Історію", що нам у школі читали,
Бо, мабуть, тим дитятком допитливим жив,
Що різницю казок від життя відрізняли...
Пам'ятаю зі слів, пам'ятаю з життя,
Що Людина нічим не різнилась від пилу...
Дійсно, скільки дідів відійшло в небуття,
Задарма полонили весь простір могилами...
Пам'ятаю слова про безглуздість війни,
Про отари юнців, яких гнали на бійню,
Про "злодюг", що зерно приховали в штани,
А сім'ю не схотіли пускати у злидні...
Пам'ятаю цей погляд сталевий, німий...
Відчував лиш емоцій мурашки по шкірі...
Так, жалкую, дідусю, що ти не живий,
Бо тобі я і досі, над все, лише вірю...
Так шкода, не відверті були дідусі...
Ні, відверті, звичайно, та тільки... мовчали...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894667
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2020
автор: Володимир Науменко