Давно-давно було це в нашім з вами краї…
Події ці і досі серце людям крають:
Ще не топтали наші землі і монголи,
Степи безкраї розляглися всюди голі,
Та вже були тут давні невеликі села,
Трудящі люди, а ще звичаї веселі,
Біленькі хати, в них дахи були з соломи,
Поля воли орали, що не знали втоми.
А ще такі, як намальовані, дівчата,
Готові вранці сонце в полі зустрічати,
До всього вмілими і щедрими руками,
Що прикрашали хати рушниками.
Зварити і спекти – усе вони уміли,
У косах – стрічка й квіточка стриміла.
На шиї в кожної із них цвіли дукати –
Таких дівчат у цілім світі пошукати.
І внадився сюди крилатий Змій, жорстокий,
На чоловіка схожий був він, повнощокий,
А замість пальців на кінцівках сильні кігті.
Він міг літати, повзати, ходить і бігти.
Тож до тих хат, сільських, він прилітав частенько,
Поки намітив двох дівчат собі, гарненьких:
Одна із них – струнка і горда – це Тополя,
Завжди із батьком працювала в чистім полі.
А другу дівчину Вербиченькою звали,
Покірна й ніжна, саме в воду заглядала,
Як Змій летів. Спустився до водиці,
Схопив за стан тендітну й гарну ту Вербицю,
Своїми кігтями притис до свого тіла –
Звивалась, плакала, та з Змієм все ж летіла,
Аж поки опинились у Зміїнім домі,
Не був тепер для неї шлях назад відомим.
Знесилена і змучена, вона упала
І воювати з хижаком не стала,
А той летів уже на заповітне поле,
Схопив так само й дівчину Тополю,
Приніс додому в кігтях, у страшних, зміїних.
Вогонь щоб розвести, пішов рубать поліна.
Дівчата пильно глянули і здогадались –
Втекти від злого Змія щиро присягались –
Тихенько вибравшись, тікали швидше вітру,
Та доганяли їх і Змій, і слуги – відьми.
Прощатись з волею дівчата не хотіли,
Тож здатними були вони на всяке діло:
Вербичка-дівчина лиш до води нагнулась,
Як раптом деревом-вербою обернулась,
Свої покірні віти низько опустила.
Тополя, бачачи це все, заголосила:
О, сонечко моє, ласкаве, тепле, миле,
Не зможу я втекти, бо дуже вже втомилась,
А вороги мої женуться і вже близько,
Врятуй мене, я на землі живу так низько.
І враз до неба виросла струнка тополя,
Над нею сонце, небо, вітер, поряд – поле,
Під нею – мертві впали Змій і злющі відьми.
І, мабуть, би ніхто уже про це й не відав,
Та бачив все це з піднебесся вільний вітер.
Він полетів через степи і води, й поле,
Всім розповів про чарівну й струнку тополю,
Що так росла-тяглась до Сонця й Неба вгору,
Яку не схилить вже, мабуть, ніяке горе,
І про крихку вербу – води подружку вірну,
Її тендітні віти й доленьку покірну.
Літа давно втекли ті у минуле сиве,
Дерев таких у нас багато є красивих.
Тополя і верба – два символи країни,
Моєї рідної святої України.
Й хоч дуже не проста була і є в них доля,
Вони живуть-ростуть, не корчаться від болю,
І тішать землю ще співцями-солов'ями.
Хто зна, може, тому й назвали нас слов’яни?!..
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893983
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2020
автор: Ганна Верес