Андрій вкотре робив для себе неймовірне відкриття. Виявляється, найбільшим щастям є не всевладдя розуму, не зірки, повз які пролітаєш умить, не здатність раптово починати все мало не з самого початку, не здобуте нове вміння чи знання. Найбільшим щастям може бути звичайний осінній парк, повсюди кольорове листя, теплий невеличкий дощ, ледь - ледь гріюче сонце і звичайно її рука, що не відпускаєш і знаєш, що не відпустиш ніколи … і ці величезні глибокі – глибокі очі.
- Твої очі глибші космосу. Ще трішки і я в них потону.
- Я тебе буду рятувати. Не сумнівайся.
- Я б міг так з тобою ходити цілу вічність.
- А може ми і є ця вічність ...
Аврора повірила у його розповідь. Звичайно, у її сприйнятті певні деталі виявилися іншими, але вона не сказала про це ні слова. Десь глибоко у підсвідомості зринав страх, що Андріїв попередник у якийсь спосіб може знову повернутися у їх теперішню казкову реальність. Чи просто хтось вирішить чи щось вирішить, що Андрієві час рушати у якийсь інший вимір і проходити чергове своє випробовування на людяність, розум, сміливість чи ще щось. Але поки що цього не було … І все було чудово.
…………..
Андрій завжди любив пробуджуватися трішки швидше. Це було щастям дивитися на сплячу Аврору. Торкатися її, ледь – ледь цілувати. У них ніколи не було проблем з часом. І ніколи не було проблем з новою роботою. Андрій не даремно спробував усе сотні разів, здобув потрібні навички, втратив будь-який страх перед новою технікою чи неймовірними дослідами. У нього завжди були чудові вчителі. Таких університетів, як у нього, не було мабуть у жодної людини на світі.
Але раптом він відчув, як напружилось його тіло. Щось знайоме і таке невчасне. Таке непотрібне. Ще ніколи не було такого відчуття втрати.
- Авроро, я мушу йти. Дякую, Авроро …
Дівчина одразу не зрозуміла, що сталося. Але наступної миті все стало очевидним і болючим.
- Дякую за щастя, Андрію …
На більше не було часу. Пекельна невідомість усе знову вирішувала за них.
.....
Аврора чекала перших слів від незнайомого поки що Андрієвого тіла. На жаль, її очікування справдились.
- Ну ось ти і здалася. Гроші – це велика сила. Сама прийшла чи мої тебе привезли?
Все було ясно. Цікаво було, як новоприбулий зреагує на свій дещо попсутий бізнес.
Щоправда, присутність цього чоловіка її зовсім не лякала тепер так, як це було раніше.
- Я зараз трохи не в формі. У мене враження, що я проспав вічність. Та й взагалі я бачив дещо дивний сон. Маю кілька справ. Щоб була тут, коли я повернусь.
……………
Розмова з інспектором тривала недовго. На щастя, кілька доказів все ще не було знищено. Кілька підписів, кілька письмових свідчень, кілька відео … Цього було достатньо для тривалого ув’язнення. Велика несподіванка для дрібної нікчемної людини. Цікаво, що не це турбувало Аврору. Дівчина вирішила будь – що повернути Андрія.
……………….
Ми собі не раз задаємо запитання: чому стається та чи інша подія? Чи тому що ми чогось надзвичайно бажаємо? Але ж для інших людей виконання нашого бажання може виявитися неймовірною шкодою. А що якщо сотні людей одночасно хочуть того ж? Так, але інші сотні можуть хотіти діаметрально протилежного. Або просто внаслідок виконання бажання перших втратити можливість для реалізації свого. Аврора дуже швидко зрозуміла, що просто бажання буде замало. На щастя, дієвим виявився зовсім інший чинник.
…………………….
Аврора відчувала останнім часом, що вона змінилась. Змінилась фізично, з’явилась неймовірна інтуїція, з’явилась впевненість у собі. Можливо, причиною була фізична близькість з Андрієм. А можливо, сам факт розуміння множинності світів і здатності подорожувати у них почав змінювати її свідомість і змінювати її тіло. Зрештою, Аврора зрозуміла, що вона готова. Готова шукати Андрія у цих дивних світах. Вона розуміла, що саме у цьому сенс її подальшого життя. Що це її мрія. Залишилося чекати ...
Раптом тіло почало легко вібрувати, зображення перед очима чимось нагадувало мерехтливе зіркове небо. У свідомості з неймовірною швидкістю прокручувалися події останніх років. Кілька хвилин чекання і …
Так, це був справжній замок. Не якась там квартира далеких дев'яностих. Високі вікна, розписи на стінах ... Чудове плаття, мабуть, якогось дев’ятнадцятого чи вісімнадцятого століття, чудовий рояль з нотами, кілька вазонів з квітами. Зовсім незнайоме жіноче обличчя у дзеркалі. Але вона знала, що це було її обличчя. Куди взагалі можна було б заховати ці величезні карі очі.
"Цікаво, чи умію я грати? Завжди мріяла навчитися".
Це був явно не найгірший з варіантів для пошуків.
Значно старший сивий чоловік піднімався сходами.
- Ти готова Маріє? Ми запізнимося на виставу. А ти знаєш, як багато значить для мене цей театр.
- Так, хвилинку.
«Що ж, це лише початок пошуків. Нічого не станеться, як я отримаю задоволення від чогось вічного та прекрасного», - вирішила дівчина і, швидко одягнувшись, поспішила за своїм чи то батьком, чи то чоловіком. Поки що це не видавалося важливим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893836
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.11.2020
автор: Дружня рука