Лишу невдячну справу цю, примарну —
осінню мжичку в губи цілувать.
Тепліш не стане вуст уявний мармур
на жоден щонайменший кіловат.
Пружнішим з листя стан її не стане.
Не переллється небо в синь очей.
Та все ж... уже запрошую на танець
її одну — струнку віолончель.
Вона ще прилетить на крилах жовтня.
А може увірветься в листопад.
Заміною їй... ні — не стане жодна!
Із нею лиш незграбно, невпопад
Верзтиму нісенітниці, мов дурник,
що з дуба чи з небес на землю впав.
Венери даруватиму й Сатурни.
Нестиме нас небесний пароплав.
Вуста її розтоплять змерзлі груди.
Здіймуть і потамують буревій.
Надворі дзеленчить в бурульки грудень.
Та в нас обох — рої серпневих мрій.
Повз нас промиготить за січнем — лютий.
За травнем — липень, серпень пролетять.
За нею, жовтні, більше не полюйте.
Вона — збоїстий пульс мого життя.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892797
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2020
автор: Олександр Обрій