Ратоборці (замальовки)

У  війнах  всіх  краси  так  мало,  мила  панно  –
Кажу  ту  правду  я,  співець  незнаних  війн;
Колись  уже  взивав  до  геліконських  муз
І  віршем  білим  я  сказав  чимало  слави
Боронцям  від  лихих,  тепер  до  Вас  іду,

Бо  Гелікон  натхнень  і  муз  моїх  обитель
Тепер  у  Вас  живуть,  у  Вас  вони  лише.
Але  мені  ізнов  чомусь  про  кров  співать,
Що  ллється  звідусіль  на  браннім  полі  струмнем,
Схотілося  днеся  –  мо,  схильність  то  моя?

Ізнову  чую  глас,  що  болю  повен  злого,
Ізнову  смерть  усюд,  однак  не  зло  з  добром
Сьогодні  у  борні,  а  нужди  сил  людських,
Бува  таке  також,  не  завши  можна  злого,
Злочинного  знайти,  і  враг  колись  людець.

Нерідко  на  списи,  що  згин  несуть  жахливий,
Саджають  храбреці  одне  одного  так,
Неначе  все  людське  від  злості  утекло
Кудись  у  дивну  даль,  і  наче  Звір  приходить.
Та  всякая  війна  скінчитись  ма  колись,

Покине  небо  дим,  вода  чистіша  стане,
Зрадіють  люди  все  ж,  мечів  утихне  брязк,
І  буде  усміх  знов,  що  щастя  означа.
Однак  шкода  вояк,  котрі  з  кривавих  воєн
Вернутись  не  змогли,  лишились  на  полях.

Здавна  так  повелось,  іще  до  сотворіння
Самим  Творцем  землі,  що  треба  щось  віддать,
Аби  отримать  щось,  або  забрать  в  когось  –  
І  це  закон  життя,  інакше  жить  не  можна,
Тому  життя  прожить  –  посіять  много  зла.

Минуло  синіх  вод  багато  з  часу  того,
Що  вирішив  співать  младий  поет  Дніпра,
Що  родом  є  поляк  і  трохи  рус  з  села,
Котре  Подолом  звуть,  але  ще  не  забуто
Часу  того  людьми,  він  досі  на  устах.

Пішов  на  Руса  Лех  і  Рус  пішов  на  Леха,
Брати  мечі  свої,  свої  мечі  шальні,
Підняли  у  борні,  та  не  пішли  разом
На  чуждого  врага,  а  брат  пішов  на  брата,
Ділили  землі  ті,  що  Рус  собі  забрав.

Хто  винуватий  тут?  Хто  більший  гріх  накоїв?
Не  знаю,  панно,  я;  русинка  Ви  красна,
В  мені  поляцька  кров,  не  знам  тим  паче  я
Від  давності  подій:  усе  долає  Часу,
Прадавнього  божка,  рука  така  жорстка...

Але  війна  страшна  –  то  справа  благородних
І  боягуз  на  ній,  неначе  м’яса  шмат;
Шляхетний  чоловік  сміливим  має  буть
І  розумом  сіять,  а  підлість  зневажати,
І  землю  рідну  він  боронить  від  врага.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892127
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2020
автор: