Я на місці стою, як Великий Китайський мур.
Заплітаються зорі за склом у лавровий вінок –
не дістану: без сил. Телефон у руках – мій бінокль
чи одна з мовчазних каменюк, що не скаже, чому
ти пішла
та чому проросла
крізь пітьму в моїх снах
синьоокою квіткою льону.
Світ ловив мене й більше не ловить.
Мій маршрут обірвався, дороги сточились до меж,
до численних мереж, що скорочують сповідь до слова.
Ти пішла. Кіт живий, але майже убите алое.
Час застигне між небом і пилом, неначе Стоунгендж,
і тоді ти, можливо, прийдеш.
Я чекаю і досі.
Між калюжами осені,
між будинками гострими
я іду за квитком, щоб зірватись у вільний простір,
намагаюсь зрівняти всі вирви ілюзій-амброзій.
Так, кордони стираються рухом, тож я вже в дорозі.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892125
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2020
автор: Олена Галунець