Осінні ріки, хай течуть і марять
останнім шлюзом і останнім днем,
де ще не блудять холоду примари,
і не печуть своїм густим вогнем.
Хай іскри ці уже глевкого сонця
ще гріють душу, спраглу за теплом,
допоки у палких єдиноборствах
не вмерзло серця лагідне крило.
Нехай течуть ці ріки золотаві
кудись удаль і у долоні нам,
бо день маліє і отак помалу
зимі торує стежку і снігам.
І, звісно, є в снігах своя принада,
своя приваба кожної зими.
Та це тепло останнє - правда-правда,
таке якесь просте до глибини.
Таке якесь непідле й непідробне
у цих потоках золотавих рік,
що як торкнеш, стає безмежно добре,
так добре й неповторно з року в рік.
17.10.20 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892100
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2020
автор: Леся Геник