Тебе ми любили... не дуже.
Не вірили власним очам:
топили тебе, рідний Буже,
а ти захлинався й мовчав.
Душили, скувавши в окови –
ледь дихало тіло святе.
Між тромбів рясних водосховищ
застояна крівця цвіте.
Ти, всупереч долі, – красивий.
Хоч врода й змарніла... не та...
Бо хто тільки міг – той крав сили,
той п'явкою дух твій сотав.
Із нами не міг ти гарніти.
Скелястий скелет порідів.
Ми длубали, гризли граніти.
Поживи шукали – не див.
Страшні рукотворні пожежі
глитали твої острови.
Ми любим тебе, як належить.
Хоча й сентимент наш – кривий!
З любові ми вдаримо в домбри.
Тебе оспіваєм як слід!
З полів пестицидами вдобрим.
Ми – миші твої, ти – наш хліб.
Серця наші – чуєш? – озвались
чужинським, лайливим слівцем,
безмежжям нових сміттєзвалищ,
хоч це – ще далеко не все...
Хоч кров з тебе цмулили, Буже, –
і смуток в серцях не зринав, –
хай краще б ти врешті одужав.
Та спершу б оклигати нам.
Той зразу б узрів, хто оклигав:
ти – ще не прочитана книга...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.10.2020
автор: Олександр Обрій