це вважати літературою через N років після життя /не читати/

послухай  мене.

коли  скінчиться  термін  придатності  навіть  цього  відчуття,  яке  змушує  мене  стріпуватись  усим  тілом  і  дитячо  вірити  в  твою  месійність,  у  спасіння  від  твоєї  руки  чи  батога,  яке  змушує  бачити  зелений  луг  як  Залізний  Острів  і  вміщувати  в  кілька  хвилин,  проведених  на  ньому,  -  блакить-господи-яке-небо-упасти-й-не-встати,  тут,  саме  тут,  і  ти  поряд,  як  хороше,  увечері  буде  молоко  і  кіт,  можна,  я  поправлю  твоє  волосся?  -  найкращий  день  свого  життя  /а  в  кілька  наших  реплік  -  багатотомну  життєву  філософію/  -  це  відчуття  гостроти  кожної  миті,  такої  гострої  гостроти,  болючий  біль,  щасливе  щастя,  неначе  вдихаєш  голки  /ялинові?/  -  що  може  бути  прекрасніше?  -  перо,  що  проткнуло  мені  горлянку,  -  зникнувши,  воно  виявиться  тим  єдиним  пером,  яким  я  могла  писати  та  через  яке  не  могла  говорити  навіть  простих  слів,  таких  як  "вибачте"  і  "люблю".  зі  стосу  наших  фотокарток  і  дитячих  щоденників  я  виплескую  собі  в  обличчя  холодну  зброю  минулого,  і  жоден  нерв  не  здатен  впоратися  з  нею,  -  ударна  хвиля,  третій  кругляш  валеріани  складає  свої  психоаналітичні  повноваження.  розчерки  на  синюватій  шкірі  -  лікувальний  біль,  екзодермічний  шок.  ти  знаєш  мене.  у  цьому  немає  нічого  поганого.  я  хочу  бузку,  подряпин  і  вічний  зелений  луг.  і  червоні  пасма,  звісно.  і  вина,  і  доброго  товариша,  і  -  іноді  -  померти.  це  теж  нормально.  у  хвилини,  коли  бажаєш  померти,  вбираєш  у  себе  цілий  світ  -  порами,  що  раптово  розширились,  очима,  зіниці  яких  більші  за  Всесвіт  або  еквівалентні  йому.  отак  подумки  помираєш  -  і  починаєш  жити  ще  пругкіше,  вкорінюючись  у  цьому  житті,  розростаючись.  це  все  нормально.  от  коли  я  захочу  не  подорожей  і  вина,  а  підвищення  на  роботі  й  нові  сміттєві  пакети,  -  зі  мною  справді  можна  буде  попрощатись.  тоді  приходь  до  мене,  любо  прошу.  от  тільки  я  не  згадаю  тебе  -  та  що  ж,  зате  поговорити  зможу  вволю.

і  ти,  ти,  ти!  мила  людино!  коли  ти  вперше  відмовишся  від  фарб  і  зрониш  у  розмові,  що  люди  все  ж  таки  помирають  і  в  цьому  немає  нічого  фатального,  а  нові  романи  фентезі  звучать  до  знемоги  вульгарно  й  прісно,  -  я  віднесу  парне  число  троянд  у  нашу  улюблену  альтанку  в  парку.  віднесу  їх  на  луки,  куди  ми  втікали  в  літо,  у  зарості  горішника  до  Стоунхенджу,  у  свою  власну  кімнату  під  постери  НС.  скрізь  будуть  квітнути  троянди,  уявляєш,  -  містечком  розповсюдиться  трояндова  межа,  як  чума,  як  вогонь  дротом.

"трояндами  млосно,  отруйно  пахне.
ох,  де  я?  що  досі  мене  вело?
а  ти  ж  мене  на  собі  не  потягнеш,
якщо  я  втрачу  крило".

та  це  не  до  того,  зовсім  не  до  того.  просто  я  дуже  люблю  троянди.  просто  поки  я  ще  здатна  писати,  я  мушу  писати,  інакше  зітлію  у  власний  скелет  ще  до  того,  як  припиню  жити  вічно.

якщо  ти  була  аналогом  портрета  Доріана  Грея,  то  зараз  я  бачу  лише  твій  профіль.  інша  половина  обличчя  списана  графіті  інших,  їх  обіймами,  минулим  і  теперішнім,  яке  вони  розгортають  у  тобі,  як  мапу  /гляди  не  загубись/.  вони  говорять  тобі  "ми",  ти  повторюєш  -  МИ:  під  цими  десятками  "МИ"  стирається  моя  постать,  моє  благеньке  "ми"  чотирирічної  давності,  яке  стояло  на  мосту  коло  Манжар  і  говорило  про  струни  душі  та  вибір  між  столицею  та  містом,  де  філософі(Я).  немає  для  мене  ми,  окрім  твого  тодішнього  червонястого  волосся,  вальсу  під  яблунями,  Бутусова  під  дощем.  ти  слухаєш  усе  це,  всміхаєшся.  ти  п'єш  молоко,  б'єш  когось  по  руках,  слухаєш  Шопена.  ти  йдеш  оголювати  запівніч  свої  крила  для  когось-інде  -  крила,  які  колись  прорізАлись  під  випускною  сукнею  і  як  могли  не  подобатись  мені.  ви  робите  селфі  з  цими  крилами  -  крила  опадають,  як  пелюстки.  троянди?  ні,  бегонії.  світ  любить  каламбур.  світ  занурюється  в  (а)(бе)гонії.

та  це  цілком  твоє  право  -  обирати,  з  ким  жити.  і  моє  право  -  звертати  на  це  увагу.  як  кров  із  безіменного  пальця  в  ампулу,  я  вичавлюю  з  нашого  знайомства  драматизм  і  трагіку.  та  кульмінацією  несподівано  стає  той  момент,  коли  в  машині,  якою  нас  підвозить  тато,  я  не  наважуюся  взяти  тебе  за  руку.

колись  давно  я  була  впевнена:  якщо  я  в  дорослому  віці  зазирну  до  школи,  то  обов'язково  завважу  там  юних  нас  -  це  ж  видно  здалеку!  -  і,  звісно,  сильно  засмучуся.  зараз  я  знаю:  НІКОЛИ  я  не  побачу  ні  в  кому  нас.  мозок  блокує  ті  спогади,  які  вважає  загрозливими  для  свого  нормального  функціонування.  тому  не  ображайся,  якщо  я  тебе  забуду,  гаразд?

нас  поєднують  теми  -  хто  з  ким  переспав  і  яка  глибока  філософія  у  нецензурних  картинок  в  інтернетах.  і  це  непогано,  ми  дорослішаємо,  змінюються  обставини,  думки,  характери,  інтереси,  та...

та  доки  ще  час  не  припікає  в  скроні,  буду  вечорами  інколи  вислизати  з  цієї  нетріботні  й  творити  мистецтво  -  добірне,  витесане,  нікому  не  потрібне,  контури  якого  намічені  на  тобі.  мистецтво,  яке  читають  за  вином  під  свічними  каштанами,  скинувши  з  плечей  весь  тягар  за  найпершим  рогом.  бо  я  знаю  -  ти  любиш  таке  мистецтво.  я  вихована  тобою.  я  вихована  бути  тобою  часом,  коли  тебе  немає  поряд,  коли  твої  жести,  твої  порухи  брів  так  і  просяться  з  підсвідомості.  навіть  коли  я  цілуюся  з  іншими,  я  -  це  всередині  ти.

коли  ти  зникнеш,  коли  я  збайдужію,  коли  твоє  ім'я  перекриється  десятками  твоїх  беззмістовних  тезок,  коли  я  подумаю:  поезія?  нащо,  мені  б  краще  рецепт  щавлевого  супу,  -  тоді  я  вийду  на  лоджію  і  прокручу  твоїм  жестом  тоненький  срібний  перстень  із  камінцями.  мені  захочеться  померти,  і  я  буду  врятована.

...  стоїмо  в  магазині.  "що  будеш  брати?  -  сухарики.  -  не  бери  сухарики,  заразо!  вони  шкідливі,  я  тобі  не  дозволю...  -  нніііі!  -  таааак!  краще  посмокчи  фруктовий  лід.  -  сама  смокчи!  -  зараза!.."
а  за  вікном  магазину  синьо.  і  хочеться  взяти  тебе  за  руку,  і  ти  дозволяєш  -  смішок  -  "цікаво,  що  подумають  камери!".  а  що  вони  подумають,  яка  різниця,  пронизує:  мить.  ми  живі  з  тобою.

*мить  котиться  нескінченною  хвилею  буття.
я  доплітаю  з  твоїх  пасом  найкращі  дні  свого  життя.*

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889876
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2020
автор: Долька Полину