Христо Ясенов, Цикл 10 «Яснота»

1
В  весняних  змаганнях  ранніх
б’ється  ясна  широта.
Сонце  тче  гілкам  убрання.  –
Яснота!  Яснота!

У  подертих  клубах  пари
сяє  біла  виднота.
Дзвін  досвітній  звучно  вдарив,  –
Яснота!  Яснота!

В  стороні  своїй  казковій  
зникне  давня  гіркота,
зникнуть  мари  загадкові.  –
Яснота!  Яснота!

Тут  мене  зустріло  свято,
день  святковий  мій  настав.
Друзі,  будемо  гуляти!  –
Яснота!  Яснота!
2
Юним  щастям  зірниця  палає.
Світла  шир  і  ясні  небеса.
Хтось  по  квітах  красу  розливає,  –
там  є  золото,  перли  й  роса.

І  смарагдами  поле  іскриться  –
тих  зелених  очей  не  злічить.
А  душа  у  тремтінні  чудиться,
а  душа  у  тремтінні  мовчить...
3
Поміж  видінь  хистких  туману
шле  сонце  промені  краси.
У  мреві  випарів  весняних
шумлять  задрімані  ліси.

Співають  поставні  осики,
тремтять,  шепочуть  ясени,
тремтять  тростини  й  хащі  дикі,
покриті  росами  весни.

І  шум  безсонних  водоспадів,
і  шум  м’яких  тремтливих  крил,
і  запах  квітів  на  леваді
розносить  вітер  доокіл.

І  я  –  без  віри  і  відради,
і  я  –  без  віри  і  страхів,  –
пилку  духмяної  принади        
з  повітря  свіжого  відпив.

Поміж  видінь  хистких  туману
біліють  обриси  беріз...
О,  час  весняної  омани!
О,  час  то  радості,  то  сліз!
4
Весна  чарівна  йде  неспішно  світом
по  просторах  безмежних  небокраю  –
південний  вітер  трепетно  гойдає
айви  та  персика  чудесні  квіти.

Цілує  білий  ранок  небо  синє.
Земля  у  блудних  мареннях  тріпоче,
а  вітер  безупинно  вірш  шепоче  
про  дивні  ранку  срібного  видіння.
5
Очі  діток  ранок  відчинили,
вже  над  містом  сонечко  блищить;
простори  весняні  зашуміли,
і  вода,  й  повітря  тріпотить.

Гордо  квіти  барвами  заграли,
вітер,  вставши,  трави  розгойдав,
наче  хтось  із  розмахом  недбалим
дужі  крила  лебедя  підняв.

На  строкатий  килим  трав’янистий
у  земний  танок  йдуть  божества,
бо  жене  день  ясний  ніч  імлисту  –
ясний  день  сяйного  торжества.

Світлий  ранок  віти  пригортає,
древній  бог  шепоче  словеса...
Древній  бог  спокійно  розгортає
книгу,  де  всілякі  чудеса.
6
Між  трав  густих  мого  ясного  двору
гойдається  поволі  білоцвітна  слива,
і  світить  ясний  день  у  далечінь  прозору,
і  теплим  світлом  обдає  сади  і  ниви.

І  сяє  ясний  день  –  погідно-безконечний,
А  квіти  палахтять  і  гинуть  захололі.
І  сяє  ясний  день  –    спекотний  і  безпечний,
А  пелюстковий  дощ  спадає  вниз  поволі.
7
По  пишних  деревах  і  кронах  квітучих
розвішана  зірки  прозора  коса.
І  крапля  по  краплі  роса  серце  мучить  –
і  крапля  по  краплі,  
і  крапля  по  краплі  –
прозірна  і  чиста  роса.

Земля  оживає  під  сонцем  прекрасним  –
земля,  оповита  в  зажурі-імлі.
За  трепетом  трепет  невидимо  гасне  –
за  трепетом  трепет,
за  трепетом  трепет  –
на  зморенім  тілі  землі.

Втішається  небо  і  гордо  сіяє  –
розкинувсь  незміряний  простір  кругом.
І  слово  за  словом  душа  укладає  –
і  слово  за  словом,  
і  слово  за  словом  –
для  вічного  бога  псалом.
8
Весна  кладе  строкаті  покривала:
трава  і  мак,  і  килим  зірковий.
В  досвітнім  сні  природа  задрімала...
В  досвітнім  сні  приходить  день  новий.

Над  головою    небо  нависає.
В  полях  духмяні  ягоди  і  крин*.
Незнаний  бог  в  моїй  душі  ридає...
Незнаний  бог...  тож  я  тут  не  один.
9
Розляглося  небо  ясночоле
над  садами,  ще  у  снах  спокійних,
і,  збудившись,  заспівало  поле
з  трепетом  кавалів*  мелодійних.

Світлий  бог  будує  непомітно
на  леваді  барвні  загороди.
Сходить  сонце,  родиться  привітно
у  ясній  колисці  прохолоди.
10
Тремтлива  ніч  відходить  звільна  широм,
підносить  сонце  обід  золотий  –
о,  світлий  час  незміряної  віри!

О,  ясний  день  без  болю  й  гіркоти!
Дух  вільний  вільний  гімн  співати  буде
з  самотності  своєї  глибини...  
Щоб  Прометея  вік  вславляли  люди
і  сонце,  що  сіяє  з  вишини!
11
Услід  дощу  всміхнулись  чисті  далі  –
з  усіх  сторін  йде  сяєво  ясне;
а  небо  вмить  зняло  свої  вуалі
і  поцілунками  збентежило  мене.
І  я  дивлюсь  у  далечині  сині,
і  бачу  –  всюди  промені  ясні...
О  щастя  у  моїй  глухій  пустині!
О  спів  в  моїй  могильній  тишині!

Співай  же,  душе,  у  журбі  пропита,
під  зводом  променистим  заспівай
і,  знов  оживши,  прохолодь  досита
з  повітря  дня  погожого  вбирай!
У  весняній  колисці  кольоровій
допита  буде  чаша  життьова,  –
бо  радість  наша  завжди  тимчасова,
а  вічною  є  туга  світова.

*Крин  –  заст.  Лілея.
*Кавал  –  традиційний  дерев'яний  духовий  
музичний  інструмент  народів  Малої  Азії,  
Південної  і  Південно-Східної  Європи.  
Різновид    діагональної  флейти.

Христо  Ясенов  Цикъл  10  «Ведрина»
1
В  ранни  пролетни  превари
тръпне  ведра  ширина.
Слънце  ветвите  прошари.  -
Ведрина!  Ведрина!
 
Сред  развеяните  пари
бликна  бяла  светлина.
Звън  предутринен  удари.  -
Ведрина!  Ведрина!
 
Чезнат  горестите  стари
в  свойта  приказна  страна,
чезнат  моите  кошмари.  -
Ведрина!  Ведрина!

Моят  празник  ме  завари,
моят  празник  се  сбъдна.
Да  пируваме,  другари!  -
Ведрина!  Ведрина!
2
С  детска  радост  ражда  се  зората.
Светла  шир  и  ведри  небеса.
И  налива  някой  по  цветята
бисери  и  злато,  и  роса.
 
Сред  полето  греят  изумруди  -
погледа  на  хиляди  очи.
И  душата  тръпне  и  се  чуди,
и  душата  тръпне  и  мълчи...
3
Посред  видения  и  пара
пилее  слънцето  зари.
В  дъха  на  леката  омара
шумят  задрямали  гори.
 
И  пеят  стройни  трепетлики,
потрепват  цветни  дървеса,
потрепват  храсти  и  тръстики,
покрити  с  пролетна  роса.
 
И  шум  на  будни  водопади,
и  шум  на  трепетни  криле
и  цветоносните  ливади
родилен  вятър  разлюле.
 
И  аз  -  без  вяра  и  отрада,  -
и  аз  -  без  вяра  и  без  страх  -
отпих  въздушната  прохлада
от  аромат  и  цветен  прах.
 
Посред  видения  и  пари
потрепват  белите  брези...
О,  час  на  пролетни  превари!
О,  час  на  радост  и  сълзи!
4
Вълшебна  пролет  галено  прибули
пространствата  на  всички  небосклони  -
я  южен  вятър  трепетно  зарони
нацъфналите  праскови  и  дюли.
 
Целуна  бяло  утро  небесата.
Земята  в  блудни  сънища  потрепна
и  вятърът  в  ритмичен  стих  зашепна
на  сребърното  утро  чудесата.
5
Светло  утро  детски  взор  отвори,
топло  слънце  бликна  над  града;
зашумяха  пролетни  простори,
затрепера  въздух  и  вода.
 
Цветни  краски  гордо  заиграха,
буден  вятър  билки  разпиле  -
сякаш  някой  някъде  размаха
исполински  лебедни  криле.
 
В  пъстроцветний  губер  на  тревите
земен  танц  подеха  божества,
че  прогони  ведър  ден  тъмите  -
ведър  ден  за  светли  тържества.
 
Светло  утро  ветвите  прегърна,
древен  бог  зашепна  словеса...
Древен  бог  безтрепетно  разгърна
книгата  на  всички  чудеса.
6
Сред  сочната  трева  на  мойте  двори
люлее  се  излеко  нацъфтяла  слива.
А  грее  ведър  ден  в  широките  простори
и  топла  светлина  в  градините  налива.
 
А  грее  ведър  ден  -  и  ведър,  и  безбрежен  -
и  всеки  цвят  гори  и  чезне  за  прохлада.
А  грее  ведър  ден  -  ден  знойно-безметежен  -
и  цветен  дъжд  от  сливата  обилно  пада.
7
По  китни  дървета  и  цветни  корони
зората  разлепила  прозирна  коса.
И  капка  по  капка  росата  се  рани  -
и  капка  по  капка,
и  капка  по  капка  -
прозрачна  и  чиста  роса.
 
Земята  се  буди  и  слънце  съзира  -
земята,  забулена  в  черна  тъга.
И  тръпка  по  тръпка  несетно  замира  -
и  тръпка  по  тръпка,
и  тръпка  по  тръпка  -
по  нейната  морна  снага.
 
Небето  ликува  и  гордо  поглежда  -
то  гледа  простора  безкрайно  широк.
И  дума  по  дума  душата  нарежда  -
и  дума  по  дума,
и  дума  по  дума  -
хвалебни  на  вечния  бог.
8
Разстила  пролет  пъстри  покривала:
треви  и  мак,  и  губер  от  зари.
В  предутрен  сън  природата  заспала  ..
В  предутрен  сън  копнее  и  гори.
 
Над  мене  сластно  тръпнат  висините.
Полето  дъха  ягоди  и  крин.
Незнаен  6ог  ридае  ми  в  гърдите...
Незнаен  бог...  че  аз  не  съм  самин.
9
Ведролико  ширна  се  небето
над  градини,  цветен  сън  заспали,
и  пропя  събудено  полето
в  трепета  на  медните  кавали.
 
Светъл  бог  невидимо  изгражда
цветни  кули  в  сочната  ливада.
Неродено,  слънцето  се  ражда
в  люлката  на  румена  прохлада.
10
Нощта  отхожда  бавно  и  трепери,
разтваря  слънце  румена  дъга  —
о  светъл  час  на  необятни  вери!
 
О  ведър  ден  без  болка  и  тъга!
Свободен  дух  свободен  химн  запея
из  бездните  на  свойта  самота…
Да  славим  гордий  век  на  Прометея
и  празничното  слънце  над  света!
11
След  бурен  дъжд  усмихнати  простори  -
сияние  от  четири  страни;
небето  се  разгърна  и  разтвори,
небето  ме  с  целувка  разсъни.
И  гледам  аз  далечините  сини,
и  гледам  аз  -  безбрежна  светлина...
О  щастие  сред  моите  пустини!
О  пение  сред  мойта  тишина!
 
И  пей,  душа,  от  горести  пропита,
запей,  душа,  под  свода  разведрен
и  възродена,  дъхай  до  насита
прохладата  на  румения  ден!
И  в  люлката  на  пролет  пъстроцветна
изпий  до  дъно  чашата  сега  -
че  радостта  за  нас  е  мимолетна,
а  вечна  е  световната  тъга.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889873
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2020
автор: Валерій Яковчук